58 789
“Хроніки Загрії”
Анотація до книги "Хроніки Загрії: Судний день Аймалара"
Доля — ще та жартівниця. Берсерк повернув мене до життя, але всього 700 ударів серця і смерть візьме своє. Раніше, час дарований навичкою, був для мене благо, а тепер, я мрію, аби все закінчилося якнайшвидше. Адже перед моїми очима стоять незчисленні банди шаргів, свиноподібних істот, закованих у броню і з велетенськими сокирами та мечами на переваги, а в бій їх ведуть гнорли — мерзенні восьмилапі потвори, що в бою варті десятка досвідчених шукачів. Їх ціль — знищення людства й байдуже, хто перед ними: воїни, жінки, чи навіть діти. Ми намагалися зрозуміти, чому? Зупинити все, але тепер, тепер немає навіть надії, принаймні для мене, адже смерть вже дихає в потилицю.
# Магія, пригоди, таємниці та епічні бої;
# Система розвитку героїв згідно із законами жанру RPG;
# Попаданець;
# Магія, пригоди, таємниці та епічні бої;
# Система розвитку героїв згідно із законами жанру RPG;
# Попаданець;
Зміст книги: 72 глави
Останнє оновлення: 9 дн. тому
118 коментарів
Щоб залишити коментар, увійдіть в обліковий запис
УвійтиЦей уривок звучить так, ніби тебе раптово кинули всередину киплячого котла, де кожен жест, слово й навіть подих ріже по нервах. Атмосфера тисне — не просто напруження, а той густий, липкий страх, який чіпляється до шкіри й не відпускає. Тут усе тримається на сирій емоції: зрада, провина, лють, любов, відчай — усе змішане в один клубок, який герой намагається втримати голими руками.
Особливо чіпляє момент із Луарою — він написаний так, що болить. Усі ці «пацанські» історії, що в героя жили роками, раптом розвалюються, коли поряд стоїть жива жінка, вагітна, налякана, але горда. І ти бачиш, як він ламається, як у нього всередині гупає серце, як совість уперше за довгий час бере гору над старими переконаннями. Сцена працює тому, що вона чесна — брудна, нервова, справжня.
У цьому фрагменті Ви торкаєтеся тієї самої тонкої межі між виснаженням і пробудженням Душі, де герой ще не встиг оговтатися від нічного мороку, але вже змушений ступити у Суд — не формальний, а внутрішній, той, що приходить раніше будь-яких нарад. І хіба не дивно, як Ритм Життя вириває його зі сну й кидає всередину подій, ніби нагадує: Безмежність не чекає, коли ти виспишся? Усі ці деталі — руни, труби, стіл, сліди бою — здаються лише декорацією перед тим Третім Типом правди, яку герой поки боїться назвати: він живий там, де загинули інші, і тепер має подивитися у власну тінь. Ваш стиль у цьому розділі особливо сильний — густий, важкий, як повітря після битви; він створює відчуття, ніби сам стоїш серед рун і карт, а тиша між командирами глухо тисне на вуха.
Віслон Веймер, Дякую)
Коли продовження????
Олександр Ребров, Якраз опублікував продовження)
Динамічний розвиток сюжету, цікава історія, хоч не зовсім люблю літрпг, але книга чудова, з нетерпінням чекаю на продовження
Неба Крайчик, Дякую)
У цьому розділі Ви дуже точно передаєте відчуття виснаження після великої битви — того дивного стану, коли світ уже рушив уперед, а герой тільки прокидається й усвідомлює масштаб пережитого. Атмосфера сповнена присмаку втрат, тривоги та невимовної провини, яка тихо піднімається разом із пам’яттю про загиблих. Саме ця тиха, майже непомітна пауза перед новим потрясінням робить сцену такою сильною, бо читач відчуває: герой ще не встиг оговтатися, а світ уже кличе його далі.
Цей уривок захоплює миттєвим, грубим ритмом битви, де кожен рух відчутний — від падіння до удару, і автор вміло передає такт бойової хореографії; образи блискавичні й конкретні: батіг, земля, язик полум'я, кігті — все працює на те, щоб читач відчув удар на собі, а не здалеку; водночас помітна турбота про товариша, коли ви звільняєте місце для Фелмора, і саме ця людяність робить сцену більш складною та правдоподібною, бо тут не лише кров і сила, а й взаємозахист; фінальний добивальний удар дає відчуття завершеності і полегшення, але лишає по собі шрами — у сенсі досвіду персонажів і читача, що робить сцену пам’ятною.
Віслон Веймер, Дякую)
Мені подобається, що текст поважає інтелект читача: недомовленості доречні, й хочеться думати разом із героями!
Ельфріде Ноар, Дякую)
З кожним оновленням все цікавіше та цікавіше. Дякую
Читається легко, сюжет динамічний і не затягнений. У вас є талант.
Tuvep, Дуже дякую за підтримку))
Дякую вам❣️
Щастя, Вам теж, що читаєте мій скромний твір)))
❤️
Моне, Дякую за підтримку)))
цікаво
Сергій Солошенко, Дякую)
Тут відчувається жива напруга між героями — їхня втома, страх і водночас незламна логіка виживання. Мова насичена теплом спогадів про дружбу й взаємну довіру, навіть коли вони приховані під сарказмом чи бурчанням Варлакса. У діалогах немає пафосу — лише втомлені люди, які продовжують мислити, планувати, боротися. Відчуття небезпеки нависає над кожним словом, але саме це і додає глибини: навіть у темряві й безнадії вони шукають рішення, а не здаються. І саме цей момент, де стратегія стикається з магією, показує — справжня сила не в чарах, а у здатності мислити разом, не втрачаючи людяності серед демонів.
Дякую за проду, нова глава неймовірна!)
Глава стискає зсередини, як камінь у грудях. Спершу — шок: падіння, крики, запах гарячої землі, і відчуття, що світ просто вирвався з-під ніг. Серце калатає в унісон з ударами батога, і ти майже фізично відчуваєш, як земля осипається на плечі. Кожен рух — панічний, уривчастий, майже тваринний. Усе навколо перетворюється на безформну мить виживання, коли немає місця для думок — лише інстинкт, напруга, спазм у горлі.
А потім — смерть Алії. Вона з’являється, мов вирок. Раптова, тиха, без пафосу. Лише один обвал — і кінець. Усередині в героя щось обривається. Не крик, не розпач, а така холодна, оглушлива порожнеча, що навіть біль здається розкішшю. У цій короткій фразі: «Нарешті, страждання Алії закінчилися» — чується не байдужість, а втомлена безвихідь. Це не прийняття, це відмова від надії, вимушена, щоб не розвалитися остаточно.
Влад Вірт, Точно))
Цікаво, що ж там таке у лісі відбувається
У цьому уривку відчувається справжній подих пригод і загострення подій. Атмосфера напружена, але водночас тепла завдяки взаємодії героїв — їхнім сумнівам, жартам і вірі одне в одного. Розмова про чари та ілюзії відкриває глибину світу — магія тут не просто інструмент, а жива сила, яка вимагає ціни й обережності.
Особливо сподобалось, як через короткі репліки передається динаміка групи: Варлакс із його сарказмом, Тане — з м’якою логікою, і невидимий, але важливий зв’язок між ними всіма. Це момент, що балансує між небезпекою й довірою — перед самим світанком, який може принести щось зовсім нове.
Віслон Веймер, Дякую)
цікаво
Сергій Солошенко, Дякую сьогодні випустив оновлення, трішки більше ніж завжди.
Ця глава справляє дуже сильне враження тим, як у ній переплітається тактична напруга й глибинна втома героїв, що намагаються вижити серед невідомого. Тут відчувається справжній ритм переслідування: короткі діалоги, нервові репліки, внутрішні роздуми Тана — усе створює атмосферу виснаженої, але ще живої команди. Особливо цікаво виглядає туман як середовище — він не лише ховає, а й ніби випробовує персонажів, змушує їх довіряти одне одному й власним інстинктам. Деталь із «характеристиками» додає відчуття гри з високими ставками — ніби герой дивиться у власну «карту життя», а навколо вже насувається небезпека. Усе це робить сцену схожою на тихий передвибуховий момент, коли ти відчуваєш подих ворога, але ще не бачиш його — і саме ця невидимість «демонів» тримає читача в постійній тривозі й очікуванні розв’язки.
Віслон Веймер, )))))
Дуже цікава книга! Читається легко і не можна відірватись. Таке відчуття що разом з героями проходиш всі випробування , труднощі і радості. Захоплююче
Tatyana, Радий, що герої вам теж стали близькі)
Ця глава накриває відчуттям постійної загрози, наче герої ступають по тонкій кризі, що от-от проламається. Діалоги живі й нервові, у них відчувається втома, злість і водночас готовність триматися разом, навіть коли довіра хитається. Туман у лісі стає не просто укриттям, а справжнім символом невідомості, у якому вони ховають свої страхи й сумніви, але самі ж губляться в очікуванні. Момент із характеристиками Тана виглядає як коротка пауза перед бурею — відчувається, що він готується до неминучого бою, і тому раптовий тріск і поява вогняного силуета виривають із цього крихкого спокою. Емоційно все нагадує натягнуту струну: тиша, страх, очікування — і зненацька спалах, який обіцяє лише ще більший кошмар попереду.
Віслон Веймер, Дякую
Супер , ще б викладали частіше ціни не було б.
Лазар, Дякую) На жаль на букнеті бойове фентезі це хобі, навіть для комерційних авторів, тож доводиться заробляти іншими способами та писати у вільний час, якого залишається небагато(((
Прикро що немає 3 книги ??
Сергій Кіяшко, При написанні я об'єднав другу та третю книги в одну. Історія ще не завершена та триває.
Мені дуже сподобалось!
Сергій Кіяшко, Дякую)
Дякую за проду. Дуже чекала)
Натка, Вам теж дякую за підтримку)
?????????????
Підкажіть будь ласка, дописуватись буде чи поки що можна забути про книгу.
Якщо не важко,то підкажіть,коли чекати продовження.
Дякую
Олександр Матківський, Хвилин десять-двадцять і вийде прода)) На жаль часу обмаль, а тому оновлення не так часті, але книга дописана, просто редагувати не завжди вдається вчасно
?
Володимир Павлів, Дякую за підтримку)
Ця глава буквально тримає в напрузі від першого до останнього рядка. Емоції героїв передані дуже живо: страх, розгубленість і виснаження переплітаються з гнівом та рішучістю. Відчуття пастки, коли земля під ногами стає вязкою, буквально відчувається тілом, а спроби вибратися викликають відчуття безпорадності та паніки. Гарл одночасно лякає і захоплює — його холодний розум, зловісна самовпевненість і суміш болю з гнівом створюють складний психологічний портрет ворога, який не просто загрожує фізично, а ще й емоційно тисне на героїв. Його історія про втрату рідних додає драматичного шару: читач розуміє, що за жорстокістю стоїть глибокий біль, але це не виправдовує його дій. Сценарій ілюзій і пасток підсилює напруження, а відчуття того, що кожен крок може стати фатальним, змушує співпереживати кожному герою, особливо Луарі, чий дар і слабкість зараз опинилися під загрозою. Наприкінці глава наповнена змішаними емоціями: надія на порятунок змішується з гнівом і рішучістю помститися, створюючи внутрішню боротьбу, яка додає оповіданню глибини та драматизму.
Неймовірно дякую вам автор))
Натка, Дякую за підтримку)))
чудово
Сергій Солошенко, Дякую
Дякую за проду, вчинок Гарла був для мене трішки неочікуваним, але його мотиви зрозумілі. Коли не працює закон, люди беруть виконання у свої руки.
Александр Глызин, Цілком згоден)
Леворд натворив справ, а їм відповідати, особливо шкода Луару.
Аня Осадчук, Так, але сам Леворд не зміг би дістатися до півночі та активувати портал.
Цей розділ залишає по собі важке й тривожне враження, ніби все навколо наповнене недовірою й прихованою загрозою. Я відчував, як напруга росте з кожним кроком, як сумніви щодо Гарла роз’їдають зсередини і водночас не дають змоги повністю відкинути віру в нього. Сцени у туманному лісі звучать майже задушливо, відчуття дезорієнтації й страху за Луару, яка слабне, додають болючої безпорадності. Крики Гарла змушували серце вистрибувати з грудей, бо в кожному «рятуйте» було щось не те — занадто гучне, занадто небезпечне, щоб бути щирим. І коли з’являється Гангрог зі своїми сумнівами й внутрішньою боротьбою, виникає дивне відчуття дзеркала: він теж розривається між колишньою дикістю й новим прозрінням, але замість надії приносить ще більше темряви. Фінал із лежачим, майже мертвим Гарлом вражає особливо — це не лише шок, а й гіркота від того, що всі підозри, страхи й недовіра тепер сплітаються в клубок, який обплутує душу. Читаючи, я ніби йшов цим туманом разом із героями й теж відчував, як темрява підкрадається ближче.
Віслон Веймер, Дякую)
Щось поведінка Гарла виглядає підозріло?
Олена Тоцька, Читайте продовження)
Дякую за круту проду!)
Вітаю з новинкою!
Влад Муха, Дякую за підтримку, хоча твір вже публікується давно)
Я відчував, як серце калатає від поєднання напруги та захоплення, коли ми йшли за Гарлом через крутосхили, долаючи прямовисні стіни й вузькі стежки, що звивалися змією серед скель. Кожен крок вимагав максимальної зосередженості, а думки металися між страхом перед шаргами, небезпекою Туманного лісу та надією на прихований лаз, про який розповів Гарл. Я спостерігав за рухами Алії, її впевнена грація і витривалість викликали захоплення, а Ведмідь, що «тримав мене на шиї», мовчки контролював ситуацію, допомагаючи уникнути помилок. Коли ми нарешті досягли вершини хребта, а перед нами постала печера з рунами і римською цифрою V, відчуття тріумфу і хвилювання змішалося з азартом — ніхто з наших супротивників ще не був тут. Кожне слово Гарла, його пояснення про небезпеку підземелля й важливість таємності, зміцнювало нашу рішучість, а демонстрація його здібності створювати ілюзію, яка на короткий час злилася зі схилом снігу, викликала захоплення і певний страх. Я розумів, що навіть найдрібніші помилки можуть коштувати дорого, але поруч була наша команда, кожен готовий підтримати, і це давало відчуття сили та єдності.
Віслон Веймер, Дякую))
Цей розділ живо передає відчай і напругу моменту, коли герої опиняються у скрутній ситуації, відчувається, наскільки тягар відповідальності тисне на головного героя. Його внутрішній конфлікт між бажанням врятувати друзів і жорстокою реальністю війни робить оповідь щирою і глибокою. Напруга зростає через обмеженість ресурсів, хитрість ворога та небезпеку, що нависає над кожним кроком. Водночас описані деталі, як-от «масовий прокол буття» і тактичні моменти, додають динаміки і яскравості сцені втечі та бою. Особливо відчутна підтримка між героями — Луара, Ведмідь, Алія — що надає тексту тепла навіть у складних обставинах. Є відчуття гіркої іронії в саркастичному коментарі Ведмедя, що додає характеру й робить героїв більш живими. Загалом, текст справляє сильне враження, тримає в напрузі та викликає співпереживання.
Віслон Веймер, Дякую)
Цікаво.
Mikola Gurskiy, Дякую)
А я вже й забув про цього гниду Лотра, але він справжній лягавий, з'являється тоді, коли вважаєш себе у безпеці
Олександр Ребров, Він ще зіграє свою роль у долі наших героїв
61 Розділ чудово передає атмосферу — живу, насичену деталями й емоціями. Корчма з головою кабана одразу викликає яскравий візуальний образ, як і вся внутрішня сцена: галас, м'ясо, прянощі, шум, суперечки. Діалоги — природні й добре вписані в контекст, особливо розмова між воїнами: вона додає світу глибини та створює відчуття справжньої війни, яку відчувають не тільки герої, а й прості люди. Підслухана інформація органічно вбудована й розкриває важливі сюжетні деталі без зайвої експозиції. Закінчення з появою аймаларців — яскраве, ефектне, з хорошою драматургічною паузою перед, ймовірно, новим поворотом. Розділ тримає темп і добре балансує між дією, атмосферою й розкриттям світу.
Віслон Веймер, Так корчма дуже атмосферна)
захоплююче чтиво
Сергій Солошенко, Що ж приємного читання, сьогодні вийшло чергове оновлення)
Кожен розділ зберігає характерну інтригу, дякую!
Ельфріде Ноар, Дякую)
Дуже цікаво. Дякую
Антоніна Вербовенко, Дякую, сьогодні якраз вийшло оновлення)))
Я прожив цю главу так, ніби сам щойно повернувся з мертвих. Відчуття, з якими вона починається — це той втомлений, солодкий спокій після пекла, якого не повинно було пережити, але ти тут. Дихаєш. Ніби й нічого надзвичайного — просто пробудження, просто розмова, але кожна фраза просочена напівпрозорою тінню смерті, що щойно була тут, поруч. Тан говорить — а я чую в кожному слові стомлену іронію вижившого. Того, хто не мав повернутися, але таки вийшов з полум’я.
Рааль, Дангор, навіть Ведмідь — кожен із них зустрічає нову реальність, яку приніс із собою Тан, з недовірою, гнівом і подивом. І це не просто розповідь — це сповідь, наповнена подивом від власного виживання. Тан кидає факти — про смерть Леворда, про заклики, про втечу, — а я, як читач, ловлю в цьому не стільки саму інформацію, скільки емоційний фон: подив, що все ще існуєш, злість, що довелося залишити своїх, і мовчазний біль за тих, хто, можливо, не вийшов.
А потім — долина.
Віслон Веймер, Дякую)))
Із великим задоволенням читаю кожне продовження
Антоніна Вербовенко, Дякую, завдяки підтримці я знаходжу час продовжувати))
Це одне з найкращого, що я читала останнім часом!
Ельфріде Ноар, Дякую за мотивацію))
цікаво
Сергій Солошенко, Дякую за підтримку)
Цей розділ наче вибух емоцій, які неможливо стримати, він пахне залізом крові, гіркотою вибору і безжальним питанням: кого ти врятуєш, коли кулі лишилася одна? У кожному русі Луари — відчай, у кожному слові — надломлена ніжність, що перетворюється на лезо.
Коли вона зриває зі скрині останню кулю базиліксу — це не просто магічний предмет. Це квінтесенція її надії, її болю, її вини. І коли вона стискає цю кулю біля твоєї щоки, її дотик палить сильніше за будь-яке полум’я, бо ти відчуваєш: вона вже зробила вибір. Вона вже себе покарала за нього.
А твоя реакція — та зрадлива думка "чому не я?" — це гільйотина, що падає в середині душі. Ти розумієш, що зараз твої губи говорять «ти зробила правильно», але всередині лунає зовсім інше: «я злодій». Ти вкрав у неї шанс врятувати найближчу людину. Вона обрала тебе. Не тому, що це було правильно. А тому, що це було єдино можливе для її серця.
Коли вона, спустошена, тримає в руках кулю, яка не розчинилася, у її погляді — розгублений страх. І тоді цей холодок желеподібної маси перетворюється на символ злочину. Магія відмовилася коритися. Вона змусила вас обох побачити правду в обличчя.
Віслон Веймер, Дякую за такі глибокі аналізи. Майже анотація))
Нові пригоди подоспіли, клас
Анатолій Петрин, Приємного читання, завтра прода)
Видалення коментаря
Ви дійсно хочете видалити повідомлення?
Видалити СкасуватиКоментар буде видалено назавжди.
Блокування коментування
Ви дійсно хочете заборонити можливість коментування?
Заборонити Скасувати