Глава 11 Коли пильність рятує життя

Рааль завалився спати, а я, піднявшись на ноги, почав робити щось на зразок зарядки, розминаючи затерплі суглоби.

Що не кажи, але ранкова гімнастика, це як маленька батарейка, здатна дати ковток енергії, навіть знесиленому й розбитому тілу. Десять хвилин інтенсивних вправ і я остаточно позбувся сонливості та дикого бажання негайно розтягнутися на снігу і продовжити перерваний відпочинок.

Тепер я був сама зосередженість та уважність, тож повз мене не один шарг не проповзе. Сівши на снігу, почав пильно роздивлятися околиці, втім, це заняття мені дуже швидко набридло. Навкруги знову не було нічого, окрім килима обридлого снігу з вкрапленнями рідкісних плям гаїв.

Робити нічого, довелося уподібнитися буддистам і, відмовившись від думок, просто сидіти, терпляче чекаючи, поки сховане за хмарами сонце не почне котитися за обрій.

Несподівано мою увагу привернув легкий хрускіт снігу, що пролунав десь далеко позаду. Я ліниво кинув погляд через плече, але нічого не помітив. Напевно, здалося. Можливо, це мороз і вітер зіграли зі мною якийсь свій жарт.

Ось тільки тривога, що зародилася глибоко всередині, і знервоване почуття неправильності того, що відбувається, нікуди не поділися, а тільки з кожним ударом серця все більше заволодівали мною. Я знову повернув голову назад і подивився в бік, звідки донісся дивний хрускіт. Ні, нічого не видно, кругом млявий степ.

Та й не варто було з півдня очікувати небезпеки. Передові сили шаргів ми залишили позаду, а той загін, верески якого ми чули, якщо й і йшов по нашому сліду, то мав підійти з півночі, куди я весь час і дивився. Тоді, чому такий лютий холод у спині?

Знехотя, вирішую піднятися. Іноді, буває, краще зайвий раз «перебздіти».

Усе так само нікого, за винятком слідів на снігу, на відстані трьох сотень кроків, від місця нашої стоянки. Лише вставши в повний зріст, я зміг їх побачити. Причому сліди зараз активно наближались до нашого табору.

Я нарахував не менше семи своргів. Звісно, можна було припустити, що свинорилих значно більше, і вони також використовують тактику переміщення слід у слід. Але тоді, тварюк, що йдуть у режимі невидимості, має бути ціла банда. А таке малоймовірно принаймні хочеться  в це вірити.

Відразу видно, яка прірва стоїть між шаргами та своргами. Перші, на їхньому місці, тупо б ломанулися в бій, здійняв вереск, немов поранені сікачі. А ці, он як ідуть, практично безшумно, лише одного разу допустили прокол, на який, на щастя, я звернув увагу. Ще й напрямок вибрали грамотно, вітер якраз дме в їхній бік, прекрасно приховуючи сморід мускусного тіла. Справедливості варто зазначити, що від своргів тхне значно менше, ніж від шаргів.

А те, що це сворги, а не чергові породження Великої Зміни, які кочують степом, я впевнений на всі сто.

Не бажаючи прискорювати події, удаю, що знову нічого не помітив, і повернувшись до супротивника спиною, спокійно сідаю назад, але так, аби обличчя сплячого Рааля опинилося переді мною.

Не знаю, наскільки ефективна така техніка побудки, але малий сам продемонстрував її, причому на мені, а тому. Закриваю рот малого однією рукою, а другою, щільно стискаю крила носа. Удар серця і Рааль розплющує очі. Я був готовий одразу ж навалиться на хлопця і не дати йому в паніці почати розмахувати руками, чи спробувати встати, але, на мій подив, хлопець не став робити жодних різких рухів.

І навіть більше, його повністю спокійне обличчя говорило про готовність до дії, а в погляді читалося одне — говори.

— Сворги, йдуть під покровом невидимості, на відстані трьох сотень кроків із півдня. Нарахував сім слідів, — промовив я пошепки

Малий трохи підняв руку, але так, щоб її міг побачити тільки я, і показав жест, при якому великий і вказівний пальці були з’єднані в кільце.

— Тан, трохи відхилися вбік, мені нічого не видно. Ось так вистачить, чудово, продовжуй і далі так сидіти. Коли побачиш цей знак наступного разу, бий із ліктя, випускаючи кіготь, а потім одразу активуй «хаос вивірених ударів». Сім своргів це небагато, впораємося. — І хлопець знову прикрив повіки, прикидаючись сплячим, але між його віями залишилася невеличка шпаринка.

Потягнулися довгі хвилини напруженого очікування. Я знаю, що позаду мене рухаються семеро смертельно небезпечних істот, які бажають пошматувати моє тіло своїми клинками. Але при цьому, не можу зустріти небезпеку віч-на-віч і змушений сидіти до супротивника спиною, повністю покладаючись на Рааля і зображати абсолютний спокій.

Та тільки я ніфіга не спокійний. Лише доклавши титанічних зусиль, мені вдається вгамувати тремтіння, що проступає в руках, щиро сподіваючись, що уроки від «тих, що крадуться» пройшли для малого не даремно.

Нарешті, я помічаю умовний жест і, вкладаючи максимум зусиль в удар, відводжу лікоть назад. Тридцятисантиметровий кіготь, що виринув із ліктя, немов жало оси, навіть не помічає сталевої перепони своргської кіраси й занурюється в тіло кабанчика на всю довжину.

Чую здавлений хрип, але не відволікаюся на такі дрібниці. «Хаос вивірених ударів» — і я опиняюся над головами супротивників, які вже скинули маскування. Рааля внизу немає. Малий підхопився, немов зведена пружина й одразу застосував навичку «подвійний стрибок», зміщуючись в сторону, а потім розчинився у повітрі, активував навичку  «пелена світла». Причому зробив він це настільки швидко, що продірявлений мною сворг завалився в улоговинку, залишену тілом хлопця.

Три противники піді мною. Перший сворг загинув, так і не зрозумівши, звідки прилетів фатальний удар. Кіготь спритно увійшов у зчленування між кірасою та шиєю. Миттєво зникаю, з’являючись збоку від сворга на рівні плеча. Кіготь лівої руки, роблячи бічний удар, починає опускатися під кутом згори донизу, маючи намір увійти в груди і пронизати серце сворга.

Свинорилий філігранно реагує на мій маневр. Ліва рука зі щитом підіймається  вгору, перегороджуючи шлях вістрю кігтя, до того ж ще й права упирається в нього, аби зуміти утримати щит на безпечній відстані, якщо кіготь усе ж таки зможе продірявити його.