Глава 51 Чергове випробування

Яскраве світло й гучний бас, змусили мене розплющити очі, а потім відразу їх закрити. З незвички, промені сонця боляче різонули по очах. А ще, я сильно задубів від холоду, адже мене зараз не прикривала іменна броня, а те рвання, у яке я був вдягнений, зовсім не гріло.

Цікаво — це, нарешті, прийшла справжня зима або в сьогоднішній метушні я і думати забув про холод. Повернення Луари, новина про уготовану мені долю, напад шаргів, втеча, переслідування, пастки та засідки, мабуть, з таким набором пригод останнє, що тебе має хвилювати, то це показники термометра за вікном. Хоча в цьому світі їх зустрічати мені, поки що не доводилося.

— Ну й довго ти тут будеш лежачи байдики бити, — знову пролунав знайомий бас Ведмедя. Так, а чому я чую саме його, а не стандартне та неживе — «активована навичка берсерк»? Невже стався збій і я прокинувся із затримкою? Тоді, скільки ще ударів серця мені залишилося жити? — в голові промайнула тривожна думка.

Я різко сів, і попри різь в очах, почав метатися поглядом довкола.

І де це я? Зникло все, або практично все: тераса, на якій ми стояли, стежка, що вела вгору, струмок, водоспад. Зате ущелина була, до того ж не одна і вилися вони між скелястими піками гір, що зараз оточували нас.

Я стояв посеред засніженого виступу, з якого відкривався запаморочний вид. Напевно, таку ж панораму можуть спостерігати альпіністи, які зуміли підкорити Еверест. А ця гора була, напевно, ще вища за нього, причому ми були дуже далеко від її вершини.

Бубніж Ведмедя, що тепер товмачив про Алію, ніяк не хотів замовкати, у той час, як мої думки пливли та розбігалися, не даючи привести їх до ладу. Хоча ні, за одну я все ж зачепився —  скільки ж мені залишилося жити?

І чому я ніде  не бачу тієї самої ущелини, де точився бій. Аби забратися сюди потрібен час і явно більше, ніж сімсот ударів серця. Та й Ведмідь тут. Якого…?

Відчайдушний схлип і ось, щось маленьке, але дуже настирне, врізається в мене й міцно обіймає, не перестаючи при цьому ревіти. Потім її ніжні ручки починають ковзати по одягу, поступово переміщаються до обличчя, мацають його, ніби не вірячи тому, що живий і нарешті, підвівшись на носочки, Луара торкається моїх губ боязким поцілунком, що невдовзі стає пристрасним та шаленим.

Ведмідь, навіть крякнув від такого, зупинивши чергову тираду  на вдиху.

— Тан, я так боялася за тебе, — несміливо промовила дівчина, притискаючись ще сильніше. — Вибач, що наговорила стільки дурниць. Я не знаю, що зі мною коїться. Останнім часом, ніби сама не своя. Будь ласка, обійми міцніше, мені так добре з тобою, тепло, спокійно, ти ж не втечеш. Пообіцяй, що ніколи більше не кинеш.

Ти чуєш! — Луара зненацька перейшла на крик. — Щоб я не витворяла, чи не говорила, пообіцяй, що більше ніколи не залишиш одну! — Дівчина знову почала ридати захлинаючись і бити мене кулачками в груди, на що я міцно притиснув її до себе й почав заспокоювати, гладячи рукою по волоссю.

Через кілька ударів серця Луара затихла, переставши вириватися, але відразу схаменулась і нервово промовила. — Йой, Тане, яка ж я дурепа та егоїстка. Нам терміново потрібний Дангор. Кулі базилікса закінчилися, а серед воїнів усе ще вистачає поранених, причому один із них, тільки дивом, поки що живий. Будь ласка, допоможи йому, нехай Дангор використає «благодать рук». 

Я знаю, Алія заборонила Дангору витрачати навичку на простих воїнів. Але тут безпечно, Тан, запевняю тебе. До того ж ми під охороною Веладіуса. Це він врятував дядька, їх усіх і привів сюди. Та й не забратися шаргам так високо. Й Алії тут немає, вона загинула, загинув Дангор, багато хто загинув, помре й Баргул, поклич лікаря, благаю тебе.

— Добре, пообіцяв я дівчині, — зараз тільки із силами зберуся. Самопочуття не так, щоб сильно покращилося за той час, поки я обіймав Луару, та й голова все ще гуділа й розколювалася, але робити нічого. — Якщо Луара каже, що треба рятувати, значить, рятуватимемо.

Здолати слабкість, підняти руки вгору. Як же дратує цей безперервний бубніж Ведмедя, — призови Алію, призови Алію, вона краще знає, що робити, впевнений і воїнові тому зможе допомогти. — Їй богу, поводиться, як дитина мала, чи ми всі такими стаємо, потрапивши в тенета нерозділеного кохання.

Нарешті, мені вдалося забити на здорованя, повністю сконцентруватися і почати призов. Мені потрібний Дангор. Уявляю лікаря, що стоїть навпроти й від несподіванки, миттєво розриваю зв’язок. Силует вгодованого воїна з пивним черевцем, проти моєї волі прийняв обриси витонченої жіночої фігури, у якій без проблем можна було впізнати Алію. Це що ж виходить, наша різниця в ментальній силі настільки величезна, що дівчина тепер сама вирішує, коли їй повертатися до життя? І я для неї, лише прилад із червоною кнопочкою «Воскресити». Може, й утрирую, але мені це все дуже не подобається.

Й одразу нахлинув спалах неконтрольованого гніву, прямо, як у перші дні мого протистояння з Левордом.

— Ні, зі мною так не можна, я не Ведмідь, так що залиш свої жіночі хитрощі для нього! — Ледве не захлинаючись від злості, кричало моє внутрішнє я.

Знову намагаюся увійти в режим споглядання, і хоч бубніж Ведмедя більше не відволікає, але мені все одно нічого не вдається. Серце відчайдушно колотить, думки хаосом проносяться в голові. — Вона що, вважає мене своїм безвольним солдатиком? 

Черговий спалах гніву, за яким слідує відкат і ось я, нарешті, бачу перед собою силует Алії. Єхидно посміхаюся, — що дівчинка, думаєш, твоя взяла? Як би не так. Зараз я тебе призову й ти дізнаєшся, де справжнє місце фамільяра, а потім ми визначимося з роллю командира. Мною не можна керувати, не вийшло в Леворда не вийти і…

Ім’я командира, ніби відром льодяної води, облило мене. Я знову йду на поводу?

Нещодавно мене вела спільна впевненість усіх членів нашого загону в непогрішності Леворда й підсвідоме бажання пливти за течією. І хоч  відчував, що з тим пророцтвом і словами гнорла щось не так, розумів, що нас просто заманюють у пастку, але все одно дозволяв маніпулювати собою, адже так було набагато простіше.