Глава 75 Страшна картина

— Таки, тут мене атакував ватажок демонів, — вказуючи рукою на розрізане навпіл дерево, промовив Рааль. — Це він зробив своїм батагом.

— Його сила просто вражає, — із насторогою промовив Веладіус. — Дерево, товщиною в цілих три кроки. Не кожен із моїх щитів витримає такий удар.

— Але зараз, тут чомусь усе спокійно й ніяких хвиль туману до нас не наближається — напружено промовив Фєлмор. — Мірг, подай знак, аби воїни були напоготові. Щось мені ідея з вилазкою починає все менше подобатись. Тондаріусе, може повернемось, поки ще не пізно. Чи хоча б пошлемо когось у розвідку.

— Таки я не проти, — одразу відреагував Рааль.

Але тут, ноги Луари підкосились і дівчина б впала, якби я вчасно її не підхопив.

— Зі мною все добре, Тане, — напружено промовила вона. — Там, попереду — Луара вказала рукою в напрямку, куди ми йшли, — я відчуваю смерть.

— Рааль, перевір, що там, тільки обережно, — наказав Фєлмор.

— Ні, — зупинив малого Тондаріус.

Якщо там щось є, я неодмінно повинен це побачити на власні очі. У нас же залишився в запасі ще один прокол, так що зможемо втекти.

— А як ми потім потрапимо до фортеці? Нам не пробитися крізь щільні ряди демонів.

— Пусте, — відмахнувся Тондаріус, — коли ми розвідували тунелі, то знайшли ще один вихід назовні і я там залишив магічну мітку, тож не переймайся, я її знайду, навіть не маючи навичків «тих, що крадуться». А на той випадок, якщо зі мною щось станеться у вас залишаться Вул та Веладіус, вони теж здатні її відчути, так що ходімо.

— Ми віддаляємось, треба повернути направо, — промовила Луара,

коли ми пройшли п’ять сотень кроків. — Холод у серці, він відступає.

— З тобою точно все гаразд, — стурбовано запитав я, може краще залишися, посидиш тут під охороною, а ми швидко збігаємо туди й назад.

— Тане, — окликнув Фелмор, — мені теж усе це не подобається і я хвилююсь за племінницю не менше за тебе, але їй безпечніше буде поряд із нами.

— Щоб там не було, я витримаю, — стиснувши кулачки, промовила моє сонце.

Ще хвилин десять і відчуття смерті, холодне та їдке, скувало серце кожного з нас. Мені здавалося, ніби між світлом у кінці тунелю і темрявою, я обрав темряву та йду до неї, не зважаючи на голос розуму. Поступово туман під ногами почав зникати, а дерева все більше перетворюватись на мертву потерть.

— Таки чуєте скрегіт? — промовив малий.

Фєлмор зупинився і почав прислухатись, ми теж вирішили наслідувати його приклад, але для нас, ліс залишався мертвенно тихим.

— Зовсім нічого, — напружено промовив Фєлмор.

— Деякі з моїх людей, теж чують ці звуки, — командир «тих, що крадуться» на мить виринув з-за дерева й одразу зник.

— Рааль, Мірг, сходіть перевірте, кому вони належать, але будьте обережні та в бій не вступайте.

Через декілька хвилин мовчун повернувся і вигляд мав розбитий.

— Вам треба це побачити — промовив він, розгубленим голосом, — скоріш за мною.

— Чого стоїмо, наздоганяймо, — Тондаріус першим кинувся за мовчуном.

З кожною пройденою сотнею кроків, дерева  на нашому шляху мали все гірший вигляд, покручені та неприродно вивернуті, частина з них лежала на землі, інші, похилившись, трималися один на одному, немов п’янчуги. А під кінець, вони зовсім зникли, ми вибігли на величезну  галявину та завмерли навпроти двох моторошних нагромаджень, що стояли в центрі й були схожі на піраміди. Нашим очам відкрилась жахлива картина, навіть «ті, що крадуться» не втримались, вийшли із лісу і стали поряд із нами.

Піраміди були різні за розміром, але обоє зроблені із кісток людей, велика — дорослих, маленька — дітей. Що ж, ніхто й не думав, що в полонених був хоч якийсь шанс вижити, але думати, то одне, а побачити на власні очі місце трагедії тисяч людських життів, зовсім інше.

А ще, поміж пірамід стояв Архонт і вигляд у нього був такий, наче жити йому залишалось лічені хвилини.

Усе тіло слуги женців було пронизано глибокими ранами, з котрих на землю падала в’язка вогняна рідина схожа на магму. Періодично ватажок демонів видавав мерзенний тріскіт, у якому читався біль, що граничив із задоволенням.

— Хто це його так? — здивовано запитала Алія, поглянувши на Рааля.

— Таки так усе й було, коли ми його тут побачили, — знизав плечима малий.

— Голубонько, — задумливо промовив Веладіус, — здається, це його рук справа. І ніби на підтвердження слів мага в руках демона з’явилося по велетенському батогу. Слуга женців підняв голову, зверхньо подивився на нас, посміхнувся, посмішкою безумця, розкинув руки в сторони й завдав собі удару, розсікаючи тіло до кісток.

Тріскіт від нестерпного болю різонув по вухах, а моє сонце, у цей момент зблідла та похитнулась.

— Ти як?

— Не розумію, чому, але я відчуваю частину його болю.

— І я, погодилась із Луарою магеса, — але тільки в момент, коли демон завдає собі удару.

— Здається, я теж щось подібне відчув, — підтримав дівчину Вул.

— Наче комаха вжалила, — зло сплюнув Варлакс.

— А я, таки ні, — задумливо промовив малий.

— Теж саме, — знизав я плечима,

— І мої хлопці нічого не відчувають, — промовив ватажок «тих, що крадуться».

Демон знову завдав удару, розсікаючи плече до кісток і моє сонце залишилась стояти на ногах, тільки завдяки тому, що я встиг її підхопити. От тільки на цей раз, навіть мені передалася частина його болю та й Рааль і «ті, що крадуться», неприємно поморщились.

— Що ж це за магія така? — важко дихаючи й опираючись на руку учня, підвівся Веладіус. Втім, і Вул, зараз, виглядав не набагато краще. А от хто не відчув, навіть тіні від болю, виявився магістр Тондаріус. Радник Великого Намісника стояв і зневажливо дивився на демона, котрий видаючи мерзенний тріскіт, продовжував методично займатися самобичуванням.

— Магістре, треба його зупинити! — прокричав я, пригадуючи історію про Мурграндала.