Глава 73 Її ім'я

Не знаю, як усі інші, а ми з Луарою, майже весь день провели у своїй кімнаті, намагаючись за години, надолужити місяці. Лише під вечір вийшли на двір, аби погуляти із нашою крихіткою. Що не кажи, а донька в нас, татусева. За весь час, жодного крику від неї ми не почули, лише життєрадісне агукання та букання.

— Тане, а як ми її назвемо? — запитала моє сонце, коли ми, находившись удосталь із кошиком для немовляти в руках, нарешті вирішили перепочити й вмостилися під деревом у саду. Можна було б піти до альтанки, але мені так кортіло просто розвалитися на землі, вкритій м’якою, рівно підстриженою травою. 

Пів року Лотр з Італом забрали в нас — і ось на дворі знову осінь. Точніше, бабине літо: останні теплі промені, які так хочеться впустити в себе, поніжитись у них, перш ніж настане справжня осінь, а за нею — зима.

— Взагалі-то, я сподівався, що ти запропонуєш варіанти, а ми вже разом вибиратимемо із них. Не думаю, що імена з мого світу нам підійдуть, а на рахунок ваших, якось не дуже виходило в мене спілкуватися із жінками, більше з шаргами.

— Ну так це ж добре, — в очах Луари проскочили бісенята. — Втім, я б залюбки послухала на яких саме дівчат ти заглядався у своєму світі.

— Ні на кого я не заглядався, — удав, ніби слова мого сонця образили мене.

— Та кажи вже, чи мені їх із тебе витягувати кліщами?

— Ну-у-у-у, — почав було перераховувати я, — Настя, Марічка, Олена, Ганна.

— Не те, — покривила носиком Луара.

Тоді, може Альміра, пригадав я свою однокурсницю із досить незвичним ім’ям.

— Альміра, — повторила моє сонце й боляче вщипнула мене за руку. — Ну й що в тебе із нею було, — тільки чесно, — мабуть, досі її не можеш забути?

— Та я… — не знайшов, що відповісти.

— Не переймайся, Тане, то був жарт, — голосно розсміялась Луара. У відповідь, я її міцно обійняв і притиснув до себе. І в цей момент відчув щось незрозуміле, наче легкий дотик до розуму. Переглянувшись ми з Луарою в один голос промовили, — Медіна, — а потім здивовано завмерли один на проти одного. Як нам обом, прийшло на згадку одне й те саме ім’я, тим паче таке незвичне, я б навіть сказав екзотичне?

— Ну ви й заховались, — голос Вула вивів нас зі ступору

Ми вже вас усі зашукалися, а ви, он де ховаєтесь. Ходімо скоріш, Мірг стільки смакоти наготував, що боюся, Алія не зможе довго стримувати вашого Ведмедя. Але тут, як не дивно, я на його боці. Мені вдалося непомітно поцупити один невеличкий шматочок і скажу вам — смакота, пальчики оближеш.

ххх

— Он вони вже йдуть, а тому починаймо! — ще на підході, почув я ревіння здорованя. Виявляється, за будинком, знаходилась невеличка кухня на відкритому повітрі, з кам’яною піччю, приблудою, схожою на мангал, та триногою для варки юшки. Поряд також була розташована альтанка, де за столом сиділи всі наші, рахуючи Веладіуса, Тондаріуса та Фелмора.

— Луаро, Тане, сідайте — тримаючи келих у руках Тондаріус вказав на два вільних місця. — Так, от, що я хочу вам усім сказати. Після завтра ми повернемось до Сутінкової ущелини, де на нас вже чекає загін, таких же відчайдух, як і ви. Одні з найкращих «тих, що крадуться» нашого народу підуть із нами й ми, нарешті, дізнаємось, що саме в Туманному лісі охороняють демони.

— Це буде небезпечно, — похмуро промовив Фєлмор.

— Зараз усюди небезпечно, — відповів Тондаріус.

— Але брати із собою мою племінницю, — колишній старійшина ще більше похмурнів, а мені здалося, наче ця суперечка в них не перша.

— Дядьку, якщо хочете залишитися живими, вам потрібен чарівник, — підвівшись, із запалом промовила моє сонце, а я розгублено подивився на неї.

— Тане, я все розумію, але якщо Архонт, чи як ти там обізвав те чудовисько, володіє ментальною силою на тому ж рівні, що й Кат Безумства, вам без чарівника не обійтись.

— Проте, чому саме ти? В Аймалара більше не залишилось чарівників? — вирішив я стати на сторону Фелмора. — І що буде із Медіною, чи ти збираєшся  взяти її із собою?

— Ти мене за дурепу не тримай, за донькою буде кому приглянути.

— І ти довіриш її, чужій людині?

— Довірю, Гіліра випестила самого Великого Намісника. А в нашому випадку мова йде всього про декілька днів.

— Але я проти, аби з нашою дитиною, хоча б декілька днів сиділа якась там Гіліра.

— Тане, не поводь себе, як впертий толган, у нас нема вибору, усі чарівники зайняті і я єдина, хто є під рукою Тондаріуса. Тим паче, що я сама цього хочу, ти ж не відсиджуєшся за стінами, як би цього хотіла Алія та інші, так що й мені дозволь, захищати мій народ.

— От тільки… — спробував я привести ще аргументів, але дивлячись на сповнене рішучості обличчя мого сонця з рештою змушений був погодитися. Такий він сьогоднішній Аймалар, тут більше ніде не можна почувати себе в безпеці, навіть за високими стінами столиці. І якщо ми хочемо безпечного життя для Медіни, то повинні ризикувати своїм. А тому, нам нічого більше не залишається як, піднявши кубки зі столичним маскатом, підтримати тост магістра Тондаріуса.

А далі розпочалося свято живота, котре було сповнене душевних історій, пісень під флейту Луари й танців, на яких Ведмідь із Вулом влаштували справжню боротьбу за увагу Алії і я знімаю капелюха перед здорованем, за його волю та незламність, адже танцювати він вмів трохи краще, аніж жартувати. Але Ведмідь наплював на глузливі погляди Дангора та Рааля, а також невдоволене крехтіння Варлакса й раз за разом запрошував магесу.

Під час однієї з перерв у танцях, коли Луара відійшла переповити Медіну, до мене підсіли Фєлмор із Тондаріусом.

— Тане, стосовно здобутого тобою злитка металу, дай на нього поглянути, — зацікавлено промовив магістр.

Активував броню, я дістав із таємної кишені зелений злиток і передав його Тондаріусу. Той декілька хвилин зі знанням справи розглядав незрозумілий метал, так що мені здалося, ніби він бачить його не вперше, а потім провів над ним серію магічних маніпуляцій, відмітив чималу вагу й так і повернув, розводячи руками.