Частина ІІ Глава 42 Допит

Минуло сімнадцять днів із моменту загибелі шаргської зграї і всі ці дні ми провели в ув’язненні. У ролі Бастилії виступив один із будинків, біля центральної площі й був він значно меншого розміру, ніж той, у якому ми жили раніше.

Дві спальні на першому поверсі з твердими тапчанами замість ліжок. Крихітний санвузол, поєднаний із душовою, дякувати, хоч цих благ цивілізації не позбавили, а ще невелика їдальня з кам’яним столом та дерев’яними табуретами. Вікна були настільки вузькими, що крізь них не зміг би пролізти, навіть Рааль, через що в будинку постійно панувала напівтемрява. Ні світильники, ні свічки нам ніхто виділяти не став. Годували непогано, гріх скаржитися, але повною мірою цьому радів один тільки Ведмідь. Хоча, як він сам говорив у своє виправдання: — через нерви в мене завжди розігрується подвійний апетит.

Які б плани на наш рахунок не будував Фелмор, усе пішло явно не за його сценарієм. Спочатку нас ввічливо попросили здати зброю, точніше браслети, кільця та медальйони, на які перетворювалася наша іменна броня. Потім місцевий НКВДшник, якого звали Лотр, наказав закувати Алію в кайдани, аби позбавити дівчину можливості творити магію.

На щастя, цього разу зусилля Фелмора, Веладіуса й Луари, що увімкнула свої жіночі чари, виявилися не безрезультатними, так що магесі вдалося зберегти залишки свободи. Щоправда, тепер, колишній старійшина змушений був цілодобово перебувати разом із нами, будучи одночасно її поручителем та наглядачем, а Алії, заборонялися будь-які маніпуляції з ефіром, навіть такі невинні, як світильники.

У мене, подібні загравання Луари, викликали укол лютої ненависті і я на мить пошкодував, що послухався наказу Алії віддати іменну зброю. Зараз мені хотілося тільки одного — активувати рукавички, аби побачити, як цей недо-Берія лепетатиме, коли мій кіготь опиниться біля його шиї. На щастя, гнів пройшов, так само швидко, як і з’явився, так що мені вдалося уникнути дурниць.

Під конвоєм нас супроводили до будинку й на кілька годин дали спокій. Причому спокій був абсолютним, нам, навіть заборонили розмовляти й за цим стежив десяток воїнів, залишених усередині.

Перші, за ким прийшли, був я і нещодавно призваний мною Мірг. Схоже, Лотр непогано був поінформований про наш загін і мої нові здібності, оскільки призов Мірга став головною умовою перед початком мого допиту.

Потім нас відвели до  центральної вежі, де в деталях змусили переказати все, що з нами сталося з того моменту, як ми залишили воїнів Північної долини в лісі. Ніколи на моїй пам’яті Мірг не говорив так багато й так довго, адже саме мовчун став моїм перекладачем.

До того ж Лотр виявився ще тим в’їдливим тошнотиком, по кілька разів, змушуючи переказувати, навіть рядові епізоди, не кажучи вже про сам момент вбивства Леворда. Під кінець мені почало здаватися, що Лотр зовсім не людина, а робот. За весь час допиту він не висловив і тіні емоцій, тоді, як з обличчя охоронців, що стояли біля дверей, не сходила гримаса люті та гніву. Я був впевнений, покинь Лотр приміщення і вони без роздумів накинуться на нас.

Коли ми повернулися, Рааля та Алії вже не було. А ледве пройшло п’ять годин від призову Мірга, як до мене підійшов один із людей Лотра і став вимагати, аби я негайно повернув Варлакса.

От тільки робити цього, особливо без Алії, мені дуже не хотілося. Я побоювався, що дике дитя гір, може відмовитися добровільно скласти зброю і тоді, жертв точно не уникнути, а це ще більше ускладнить наше становище.

На щастя, до рукоприкладства справа не дійшла, піддавшись на умовляння Дангора, Варлакс добровільно передав воїнам масивну печатку з вигравіруваною на ній мордою сікача. Після чого, я видихнув із полегшенням.

Звісно, я можу віддати наказ Варлаксу скласти зброю й він зобов’язаний буде його виконати принаймні так зазначено в описі навички. От тільки, як любив казати мій однокласник, відмазуючись від чергового суботника  — «кріпацтво скасували в кудлатому шістдесят першому і хто ви такі, аби його повертати».

Ну та це жарт, а насправді Леворд мав право так вчинити з будь-ким із нашого загону, що ж до мене, то не відомо, як би до цього поставилися інші.

Звичайно, у цей момент усі б порахували мої дії вірними й ніхто  не засудив, проте в їхніх серцях могло оселитися насіння майбутнього розбрату.

Вони ж мене майже не знають. Довіряють? — Сподіваюся, тільки ось довіру так легко втратити, особливо коли демонструєш свою безмежну владу.

Наступні дні пройшли під девізом — «що більше допитів, то краще». Нас викликали по одному, парами, групами, вдень, уночі, вранці. А на сімнадцяту добу, так взагалі, змусили мене все повторити аймаларською. Вийшло не зовсім змістовно, а тому Лотр часто перепитував і вдавався до послуг Мірга, але все одно це був великий прогрес. Не дарма Фелмор і одна місцева дама, посилено займалися моєю «англійською».

Усі інші гаяли час між допитами, як могли. Ведмідь постійно їв і буравив мене злим поглядом. Алія майже весь час задумливо мовчала й лише награно посміхалася, коли Дангор намагався її розвеселити. А от у самого лікаря рот не закривався. Історії сипали із нього, як із рогу достатку.

Кілька разів до Алії навідувався Веладіус зі своїм учнем і вони про щось довго розмовляли, зачинившись в одній із кімнат.

Іноді Дангор із Варлаксом намагалися обіграти Рааля в гру, що дуже нагадувала наперстки. Причому щоразу вона закінчувалася спробами Варлакса прибити малого, й Алії з Дангором спішно доводилося втихомирювати нашого «Чингісхана», а це дуже нервувало вартових, що стояли на вході до нашого будинку.