Глава 38 В боргу у цілого народу

Щойно Сайгон пішов, як ми відразу розійшлися по кімнатах і завалилися спати. Ні, я звісно, був здивований і приємно вражений, наявності тут душа. Адже в будинках Північної долини, нічого подібного не було, та тільки м’яка перина ліжка манила до себе й ні про що інше крім сну, я зараз думати не міг.

Прокинувся ближче до вечора, коли сонце вже наполовину зникло за гостроверхим горизонтом, і з подивом знайшов у кімнаті чистий одяг, охайно розвішений на стільці. Хотів було його надіти, але згадав, що не мився, причому дуже давно, а тому спочатку душ. Порившись трохи в шафі, знайшов рушник, халат та капці. Та із таким набором можна сміливо йти в лазню, тільки ще шапочку прихопити з верхньої полиці та буде комплект.

Кімнату я вибрав собі на другому поверсі, там же, у кінці коридору, знаходився душ.

Нічого незвичайного чи магічного, на перший погляд, у середині, я не побачив. Крихітна кімнатка з гладкою підлогою, яка була зроблена з невеликим ухилом до центру, де знаходилися зливні отвори товщиною в палець. На стіні було прибито кілька гачків для рушників, а зі стелі стирчала товста металева труба з вентилем.

Коли я потягнувся рукою до вентиля, то заздалегідь приготувався відчути на собі всю красу холодного душу. Моє тіло, навіть встигло покритися гусячою шкірою, але, на щастя, вода виявилася теплою. Цікаво — це магія така, чи вже прогрес?

Закінчивши з водними процедурами, повернувся до своєї кімнати, приміряв одяг, прийшовся впору.

Це що ж виходить, дружина Сайгона не тільки заходила в кімнату, поки я спав, а й зуміла на око підібрати потрібний мені розмір, адже сорочка та штани сиділи доволі охайно, ніде нічого не стискало й не висіло. Черевики також прийшлися в пору, і я, завершивши свій вечірній туалет, спустився вниз.

— Що, Тане, теж не спиться? — привітала мене Алія, котра сиділа на оббитому м’якою матерією стільці й дивилась у вікно, вперши коліна в підборіддя. Перед нею за столом, стояв великий металевий чайник із якого, вона періодично доливала в глиняний кухоль гарячий відвар.

Крім нас у їдальні більше нікого не було, а від однієї із зачинених дверей долинав могутній храп.

— Награно посміхнувшись, магеса головою показала в її бік, — і тебе він розбудив?

— Та ні, просто звик останнім часом задовольнятися коротким сном.

— Розумію, — кивнула Алія, — шлях був не з легких, але ти молодець, що впорався.

Потім трохи зам’явшись, ніби ковтаючи грудку в горлі, продовжила.

— Впорався з усім. Життя справжнього шукача сповнене небезпек і мало хто доживає до сивини. Але я чомусь була певна, що це не про нас. Ми були безсмертні, а Леворд, він здавався особливим, кимось більшим, ніж звичайна людина. Його сила багато в чому перевершувала нашу. Я чомусь завжди думала, що він не може померти. Смерть, то не про нього.

Під час твого призову я навіть накинулася на Дангора за те, що він використав чорну кулю для зцілення командира. Хоч завдана монгром рана й була жахливою, але Леворд залишався у свідомості й навіть продовжував віддавати накази, взявши керівництво боєм на себе.

За багато років, проведені пліч-о-пліч із командиром, я настільки переконалася в його невразливості, що начисто забула про «відкладену смерть» навичку, що дозволяла Леворду, якийсь час залишатися в живих, навіть отримавши рану, від якої рядовий шукач помирає миттєво.

До твого берсерка їй, звісно, далеко. Вона не робила з командира над крутого бійця, але в його випадку це було й не потрібно. Головне, вона дозволяла виграти час, необхідний для застосування чорної кулі.

Про свої навички, Леворд особливо не розповідав і ми знали про них, лише те, що бачили в бою, але про «відкладену смерть» я дізналася на самому початку. Тоді ж він мені розповів і про техніку злиття, а після — це навіть стало своєрідним ритуалом. Коли призвана ним людина, остаточно приймала наші погляди й готова була по своїй волі пов’язати долю із загоном, Леворд розповідав секрет ритуалу злиття.

Знаєш Тан, я дуже боялася опинитись на твоєму місці. У мене просто б не вистачило на це сил.

— Алія, невже командир не боявся, що ви змовитеся й обернете це знання проти нього, тим більше після зради Сатора?

— Тан, ми б ніколи! — вигукнула Алія, різко схоплюючись зі стільця, але її праведний гнів миттєво вичерпався. Дівчина сіла назад і знову повернулася до вікна. Я ж не став далі розвивати цю тему.

З хвилину ми продовжували мовчати, але потім Алія знову заговорила.

— Тан, підійди й сядь поруч, подивися на стіну, що ти бачиш?

— Людей, що вистояли проти цілої зграї, а зараз розбирають завали та відновлюють стіну аби знову дати бій шаргам.

— Правильно, — Алія опустила очі та з гіркотою промовила, — але вони ще не знають, що все це безглуздо. Фортеця, нам її ні за що не втримати. Банди шаргів накочуватимуться хвиля за хвилею, поки, нарешті, не впадуть стіни, а в місті не загине останній захисник. І зі слів намісника таке відбувається всюди. Поки шарги лютують, лише в передгір’ях, але незабаром, фортеці передньої лінії падуть і шарги підуть далі. Аймаларцям самим не вистояти, а допомога… Я не вірю в неї.

— І що ти пропонуєш? — спантеличений пригніченістю дівчини, запитав я.