Глава 39 Непрошені гості

Не витримавши тягучої мовчанки за столом, усі розійшлися по своїх кімнатах, а я вирішив трохи провітрити мізки.

Нічна тиша діяла заспокійливо. Факела ніде не горіли, але це було не страшно, сяйва від двох місяців виявилося цілком достатньо, аби спокійно йти по бруківці не побоюючись спіткнутися в темряві об невірно покладений камінь. За винятком кількох вікон, світло в будинках ніде не горіло. Та й центральна вежа була занурена в темряву. З моменту останнього нападу пройшло понад добу. А значить, вони зазнали дуже суттєвих втрат, раз ніхто не робить повторних спроб штурму. Втім, подібна тиша, може виявитися звичайною хитрістю й  у такий спосіб, гнорли, лише присипляють пильність захисників

У те, що шарги пішли, вірилося слабко. Я був абсолютно впевнений, що варто  піднятися на стіну і я побачу відблиски сотень вогнищ навколо фортеці.

А що, як вартових знову приспали й сворги вже пішли на штурм? Від подібної думки стало  ніяково. Видно, Тан, оптимізм це явно не про тебе. Тим більше, що настільки потужну ментальну атаку гнорла я просто зобов’язаний був відчути.

Вийшовши на площу, опинився неподалік центральної вежі. Її периметр був підсвічений вогненними кулями в скляних колбах, а біля входу стояла п’ятірка вартових. Що ж, ось ще одне підтвердження тому, що все гаразд і я даремно накручую себе.

Знову захотілося побачити Луару, але я розумів, що мене ніхто всередину не пустить. Та й неправильно, отак завалюватись серед ночі, коли на тебе ніхто не чекає. Ідіотська ідея із серенадою, також була відкинута. З моїми вокальними талантами розраховувати на щось більше, ніж помиї на голову це вже оптимізм. Тоді, можливо, вірш? Ага — «Як умру, то поховайте…", а більше нічого на згадку й не спадає. Хоча без допомоги перекладача в особі Рааля, Луара все одно нічого не зрозуміє.

Та що ти зі мною твориш, дівчисько?! Скажи хтось раніше, що в мене будуть виникати подібні ідеї, і в кращому разі я розсміявся йому в обличчя. А в гіршому й у морду міг дати, я ж по типу мачо.

Аби не нервувати вартових, що підібралися при моїй появі, я звернув на сусідню вулицю й занурений у власні думки дійшов до захисної стіни.

Праворуч від мене були розташовані сходи, що вели нагору. Дуже захотілося піднятися наверх і озирнутися, але я не ризикнув цього робити. Хто знає, як відреагують на появу незнайомця вартові. Можливо, спочатку атакують, а вже потім розбиратимуться, кого це до них занесло. Нема чого зайвий раз лізти поперед батька в пекло і виставляти себе ідіотом.

Натомість я вирішив просто пройтися вздовж стіни, повертатися назад не хотілося, а нічна тиша й порожні вулиці, діяли на мене заспокійливо. Незважаючи на всі небезпеки нового світу, мені тут, безперечно, подобалося. У мене, навіть і думки не було, аби повернутися назад, тим більше, що там, на мене ніхто не чекав, а тут…?

Повіяв легкий вітерець, доносячи ледь чутні звуки до болю знайомої мелодії. Колись я її вже чув. І було це в день нашого знайомства із Луарою. Саме ця мелодія змусила мене перетнути озеро. Серце шалено забилося і я, навіть не зрозумів, як почав бігти туди, звідки линула прекрасна музика.

Зупинився біля однієї з веж, що являла собою частину захисної стіни. Вона була масивною та округлою, а її зубчаста вершина не мала даху й була занурена в непроглядну темряву, але звуки флейти долинали саме звідти.

На мить свідомість скував панічний страх — а що, як на мене, там ніхто не чекає? Адже наше прощання було таким холодним. Що, як вона там не одна? І тут моя уява почала в деталях малювати Луару, затиснуту в обіймах іншого й чомусь у цього іншого, було обличчя магового учня. Хоча це не дивно, адже Веладіус, називав Вула, ще тим бабієм.

Усередині, усе почало палати від неконтрольованого гніву, що будив у мені тваринну природу, котра з кожним ударом серця все сильніше рвалась назовні, намагаючись заволодіти моїм розумом. Неодмінно захотілося вбити когось.

Активую броню, тіло та руки вкриває металевий панцир, а зі сталевих кулаків, стирчать, відблискуючі в місячному сяйві, гострі пазури. Лише по одному на кожний кулак, але цього цілком достатньо, аби пустити кров, одному «чаклунчику», що дуже зарвався.

«Масовий прокол буття» і я опиняюся на вершині вежі. Очі налиті кров’ю, серце стукотить, немов навіжене, а дихання настільки швидке й гучне, що здавалося, повністю заглушило музику.

— Тан, прийшов, довго, чекала, тепло, — звучить боязкий дівочий голос, такий бажаний та рідний, що я відразу приходжу до тями. Лють відпускає, броня знову перетворюється на кільця з вискаленою пащею медоїда, а тіло саме подається вперед і Луара, нарешті, опиняється в моїх обіймах.

Від несподіванки, дівчина зойкає, але одразу розслабляється, а її ніжні пальчики торкаються спини. Трішки підіймаю Луару, аби її дивовижні очі опинилися навпроти моїх. Руки дівчини обхоплюють шию і я відчуваю солодкуватий присмак її пишних губ. Час, ніби зупинився. Ми стали з нею одним цілим, причому у всіх сенсах цього слова й нам було абсолютно начхати: на холодний вітер і тверду підлогу, вартових, що несли унизу дозор, шаргів, гнорлів та інших створінь цього дивовижного світу, сповненого смертельних небезпек і від того, такого живого та справжнього.

Втомлені та виснажені, ми продовжували лежати на вершині башти. Я, як справжній джентльмен та стоїк, уподобав кам’яну підлогу, а дівчина — мою теплу й не без скромності широку грудь.

Трохи прийшовши до тями, Луара ніжно прошепотіла, кусаючи мене за вухо.