Глава 69 Врятувати будь-що

— Тане, — окликнув мене Ведмідь, що йшов останнім.

— Чого тобі?

— Та тихіше ти, — просипів здоровань, — а що далі?

— Ти про що? — не зрозумів я. — Повертаємося до фортеці й чекаємо на Рааля з новинами. Алія, як завжди не спатиме, а я без сором’язливості завалюся в ліжко і продихну до ранку, чого й тобі — раджу.

— Та до чого тут сон, з Алією, що мені робити?

Знайшов слушний час для розмови, подумав я,  до цього мовчав як партизан, а зараз, виходить,  прорвало.

— А як вона відреагувала на твій подарунок?

Ведмідь трохи знітився, —  ну Вул побачивши мене у корчмі відпустив один зі своїх безглуздих жартів, я не стримався і відповів, слово за слово. Потім схопив його за комір і злегка підняв, Алія одразу кинулася нас рознімати, а потім розсадила по обидва боки столу і зло дивлячись на мене, запитала, — чого приперся? —  Я простяг їй сувій, вона неохоче його розгорнула, пробігла очима і відкинула убік зі словами, — Що це за нісенітниця? — Я відповів, що над цим заклинанням працювали Веладіус і Тондаріус. Алія знову розгорнула сувій, ще раз уважно вдивилася в нього, а потім вибачившись, покинула корчму.

І знаєш, єдине, що виправдовувало дні проведені в підземеллях, то це розчароване обличчя Вула, я б навіть сказав, що цей доходяга, ледве не розплакався, — посміхнувся Ведмідь і відразу насупився. — Алія усі наступні дні безвилазно просиділа у своїй кімнаті й кілька разів підіймалася до верхньої фортеці. Але, навіть, дякую мені не сказала.

— Дивно, — відповів я. — Може, заклинання не працює.

— Повинно працювати, — ображено промовив Ведмідь. —  Вони не могли мене обдурити, стільки сил і часу було витрачено на їхній безглуздий порошок.

Мірг, що йшов попереду, раптом зупинився і подав умовний сигнал, який вимагав від інших, дотримання абсолютної тиші. Ми негайно завмерли й також почали вслухатися в нічну тишу, що здавалася до цього непорушною.

Декілька ударів серця ліс був абсолютно мертвим, а потім, вдалині, пролунав ледве помітний дитячий плач, який невдовзі повторився.

— Ходімо перевіримо, тільки обережно, це може бути пастка, — скомандувала Алія.

П’ять хвилин впевненої ходьби на північ і плач стає виразнішим.

— Чергова мерзенна тварюка, що навчилася імітувати голоси дітей аби заманювати довірливих аймаларців у пастку, — зло сплюнув Варлакс, закликаючи свої сокири-молоти.

— Не гарячкуй друже, — спробував заспокоїти його Дангор. — Всяке буває.

— Думаєш, якась божевільна матуся вирішила прогулятися з дитиною по нічному лісу переповненому демонами? — пробурчав Ведмідь.

— Зараз самі все дізнаємось, — цикнула Алія.

І тут ми вийшли на дорогу, хай і вузьку, але вільного простору на ній було явно достатньо, аби проїхав невеликий возик.

— А це що таке? — зупинившись, здивовано присвиснув Дангор. — Мірг, ти щось чув про дороги в Туманному лісі?

— З приходом шаргів вони всі заросли.

— А ця, виходить, не заросла, — пробурчав Ведмідь.

— Або хтось зробив нову, — не погодився я з ним.

— Навіщо? Шаргам вони не потрібні.

— Ви б краще заткнулися, а то я більше не чую тієї тварюки з дитячим голосом, — зло прогарчав Варлакс, продовжуючи розкручувати сокири й напружено озираючись по сторонах.

— Немовля, звідки ти тут? — пролунав здивований вигук Алії. Усі обернулися і побачили, як магеса вийшла з-за кущів, обережно притискаючи до грудей скруток  ганчір'я.

— Що з матір’ю? — Запитав Мірг.

— Не знаю, — нікого, крім немовляти там не було. Він блідий і виглядає виснаженим.

— Повертайтеся до фортеці. Я  перевірю дорогу.

— Добре, Мірг, — кивнула Алія. І тут ми знову почули дитячий плач, котрий незабаром повторився, але вже трохи ближче, а потім ще. З кожним разом він ставав все гучнішим і виразнішим.

— Хутко ховаємося у цих кущах, — скомандувала Алія.  — У мене погане передчуття.

Через п’ять хвилин на дорозі з’явилися шарги. Вони були запряжені у кліть на колесах, усередині якої, знаходився десяток жінок, котрі ніжно колихали на руках скрутки із ганчір'ям, що поперемінно заходились плачем.

По периметру воза, ледве не ідеальним строєм, нога в ногу, бігли сворги, а позаду, велично йшов Гнорл.

Алія сповненим ненависті поглядом подивилася на Мірга й той видав сигнал, що на мові "тих, що крадуться" означав негайну атаку.

Відразу дев’ять копій мовчуна вискочили з-за кущів і атакували своргів, котрі аж ніяк не чекали нападу у цьому місці. До Мірга приєдналися Дангор і Варлакс. Наш Чингісхан активував «коловорот» і його пудові молоти, зараз з легкістю трощили свинорилих, що насмілилися стати на його шляху.

Тим часом я, Алія та Ведмідь обрали собі за противника гнорла. При нашій появі тіло потвори  вкрилося товстою сферою зеленуватого фосфоресцентного слизу, який спочатку з легкістю поглинув згустки туману, випущені Алією, а потім спружинив удари булави Ведмедя.

«Хаос вивірених ударів» і я злітаю над головою гнорла. Головоногий мене не помічає і його щупальця колошматять по впертому в землю щиту Ведмедя. Завдаю один удар, другий, третій, четвертий. Кігті марно в'язнуть у желеподібній субстанції не в змозі дістати до голови тварюки.

Зі своргами, що не очікували на  стрімку атаку покінчено й ось уже вся наша дружня компанія насідає на ненависну тварюку.

Удари наносяться один за одним, але ми просто не в змозі пробити його желеподібну броню. І хоч гнорл більше не демонструє ніяких навичок, але й без них, справи наші йдуть кепсько. У живих залишилося всього дві копії мовчуна, а Варлакс, який надто захопився атакою, осідає на землю пронизаний навиліт щупальцем.

Синя куля базиліксу  прикладена Дангором, відлипає від броні й занурюється в туман. Схоже із Варлаксом покінчено. А далі, з кожним ударом серця наші справи стають тільки гіршими, особливо, коли помирає Дангор. Захист тварюки  просто невразливий для нашої зброї.