Глава 16 Пастка

Всю подальшу дорогу доводилося боротися із самим собою. Страх за Луару невпинно гриз свідомість, періодично навалюючись хвилями цунамі викликав паніку та зрадницьки підштовхував кинутися вперед, забувши про обережність.

Якщо й тут відкрилися портали, то можливо, уже зараз, полчища свинорилих штурмують стіни Північної долини?

А тому я маю поспішати аби встигнути прийти на допомогу Фелмору та його воїнам. Від мене, можливо й не буде багато користі, зате я добре знаю, на що здатна магія Алії, особливо, коли вона посилена рунами.

От тільки раніше, мені були не властиві спонтанні дії й панічні атаки, невже це все вплив Луари. Тривожні думки про долю дівчини ні на мить не давали спокою і підбивали стрімголов кинутися вперед, наплювавши на скритність. І тільки зусиллям волі, мені поки що вдавалося гасити ці божевільні пориви.

Я кляв на чому світ стоїть: шаргів, своргів, гнорлів, власну дурість та безхребетність, самовпевненість Леворда, а також сліпу віру в його правоту інших. Навіть почав звинувачувати Фелмора, адже якби старійшина вирушив із нами, як бажав того альбінос, то можливо, йому вдалося відрадити Леворда будити Мурграндала.

Думка про те, що ми запізнилися і з мешканцями долини вже покінчено, навіть не розглядалася. Я не міг втратити Луару. ЦЕ ВИКЛЮЧЕНО!

ШАРГ ТЕБЕ ЗАБИРАЙ! ТА ЩО Я В НІЙ ЗНАЙШОВ? Чим вона краща за тих дівчат, що я пізнав у лиху юність? Мила, розумна, красива, турботлива? Але таких і в моєму світі вистачало.

Може, тому що наполеглива — раз всупереч усьому, навчилася впевнено тримати меч у руках? Смілива та відчайдушна — хто з моїх знайомих подружок сунувся б до Туманного лісу, сповненого моторошних тварюк, спраглих твоєї смерті. Самовіддана, вірна своєму слову, справжня, щира?

Але таку характеристику можна дати більшості жителів аймалара. Століття балансування на межі життя та смерті, викорінили більшу частину гнилі з їхнього суспільства.

Тоді чому…? Раніше мені здавалося, що в мене була відповідь, точніше це я так думав, а зараз, — ТА НЕ ЗНАЮ Я! — пролунав крик душі. Будь-який із наведених мною доводів, тепер виглядав неповноцінним, таким, що руйнує цілісність загальної картини, обмежує наш незримий зв’язок.

Невже, це саме те почуття, практично знецінене мною в минулому світі? Якщо так, то чи маю я право, хоча б на мить засумніватися в тому, що дівчина жива?

Ні, щоб не сталося, вони все ще тримаються! «Ті, що крадуться», вчасно помітили загрозу, Фелмор послав по допомогу й тепер у долині стоїть сильний гарнізон. Потрібно тільки встигнути, я зобов’язаний встигнути. А значить, досить слідувати за Раалем та петляти, немов зайці. Навпростець значно ближче.

— Тан ти куди …? Стій…, Мірг, лови, твою ж …!

Потужний удар у груди відправляє мене в політ, а в цей час барабанні перетинки рве ультразвук. Але мій політ триває недовго. Дерево, що постало на шляху, завершує спонтанний вояж, і я падаю на землю.

З вух тече кров, важко дихати, очі застелила біла пелена. Будь-який звук викликає моторошний біль. А ще я чую свист клинків, крик Рааля і якийсь шум за сотню кроків від нас.

— Цілий, … куля, ховайся… Набатом звучать незв’язні слова в моїй голові.

— Мирг, відволікай…, ай-я …, бий…

Несподівано, зовсім поруч, лунає виття пораненого монгра, яке одразу обривається. Але благодатна тиша так і не настає, на зміну протяжному вию приходить тупіт безлічі ніг упереміш із дзвоном, риком та брязкотом обладунків.

Цей шум явно не до добра, а я все ще валяюся на землі й ніяк не збагну, що зі мною сталося. Потрібно щось робити, але що?

Для початку, привести себе до ладу. Оповита туманом свідомість остаточно прокидається, і я починаю діяти. Швидко намацую на поясі кишені зі схованими в них кулями.

Ліворуч зберігаються сині грудки, праворуч помаранчеві. Де ліворуч, де праворуч? Ніяк не збагну. Гаразд, часу немає, беру будь-яку, начебто кров’ю не харкаю, а отже, внутрішні органи не пошкоджено, гадаю, навіть жовта зараз мені допоможе.

Приклав кулю до тіла й моментально відпустило. В очах прояснилося, кров із вух перестала текти, повернувся слух, а ось біль у грудях нікуди не подівся. Мабуть, я застосував жовтий базилікс, сили якого виявилося недостатньо для зцілення всіх отриманих мною каліцтв. Ну та нічого, начебто піднятися можу, а значить, зараз повоюємо.

На ноги схопився якраз вчасно. На нас мчить два десятки своргів і вони вже за двадцять кроків. Переді мною, розвернувшись обличчям до супротивника, стоїть Мірг, а ось Рааля ніде немає. Невже хлопець загинув? Хоча чого це я туплю, адже мені тепер чудово відомо, хто із членів нашого загону мертвий, а хто живий.

Ні, малий, використавши «пелену світла», зачаївся десь неподалік.

— Мірг, я в порядку, — промовляю, стаючи поруч із мовчуном і випускаючи пазури.

Сворги вже зовсім поруч, але я не чекаю, поки противник наблизиться впритул. Активую «хаос вивірених ударів» і одразу здіймаюсь над головами супротивників. Світ знову перевернувся з ніг на голову, але це тільки для мене, а ось для своргів, закон тяжіння все ще актуальний. Схрещений удар, мої кігті діють на зразок садових ножиць, і голова найспритнішого котиться землею, оповитою туманом, а тіло падає під ноги сорильникам, збиваючи їхній натиск.

Наступний удар серця, і я опиняюся збоку від натовпу, зависши паралельно до землі на рівні грудної клітки крайнього сворга. Рик болю і здивування триває недовго, свинорилий, як підкошений, падає ниць, не зрозумівши, звідки прийшла смерть.

Сворг, що біг слідом, опускає вниз занесену над головою сокиру, але широке лезо із жалібним свистом розсікає повітря. Мене там уже немає.

Я з’являюся збоку від Мірга, який розкрутивши млин смерті із двосічних полуторних мечів, закрився в глухій обороні, парируючи удари, що сипалися з усіх боків. Часу дії навички, виявляється достатньо, аби зуміти підрізати гомілку товстенькому своргу, озброєному масивним овальним щитом. Удар пазура припав якраз у момент, коли свинорилий активував навичку «таранний щит», маючи намір за допомогою грубої сили продавити оборону мовчуна.