Глава 3 Мародер

Озирнувся, міркуючи, як буду звідси вибиратися. Я перебував на невеличкій гірській терасі й до вершини гори, звідки періодично долинав вереск шаргів, було не менше чотирьох сотень кроків. Піднявши голову, зрозумів, що попри крутість підйому, я все одно зумію піднятися нагору, навіть без використання проколу. От тільки що там робити?

Судячи з усього, шаргів на вершині залишалося все ще дуже багато. І весь цей натовп, тільки й радий буде влаштувати загін «кабанчика», відновлюючи в моїй особі багатовікову несправедливість стосовно своїх земних побратимів.

Чекати, поки вони всі спустяться вниз, використовуючи платформу, теж не варіант. Щось мені підказує, що опустивши останню партію шаргів, платформа перестане функціонувати. А як нею керувати звідси, гадки не маю. Хитромудрих пазлів із зображенням Великого Древнього я ніде на вершині не бачив.

Якщо не можна нагору, значить, можна спробувати вниз, але й тут не варіант. Навіть якби я зміг самостійно спуститися до підніжжя, де знаходиться прохід, прикритий зеленувато-синім серпанком, мені треба якось без наслідків приземлитися на дно печери. Тільки для цього, дальності мого проколу, явно не вистачить.

А чому, власне, не вистачить? Думаю, прокол цілком здатний спрацювати, навіть якщо в мене під ногами немає нічого, твердішого за повітря. Головне, все правильно розрахувати й не застосувати здатність занадто рано. Адже за моїми найскромнішими прикидками, печера була заввишки щонайменше дві тисячі кроків, а це значить, що використати навичку потрібно ніяк не раніше, ніж за триста кроків від дна печери. Інакше, після перенесення, доведеться долати вільним падінням усі ті кроки, на які помилився.

Я не Леворд, мені й двох десятків вистачить позаочі, аби вбитися.

Водночас і надміру зволікати з активацією проколу не можна, оскільки під час падіння окомір працює з великими похибками й можна поцілувати землю, так і не застосувавши навичку. Але із цим нічого вже не можна вдіяти. Доведеться ризикувати, сподіваючись на «вдачу». Ну чому в моїх характеристиках немає такого важливого параметра? Я б його покращував у першу чергу.

Виходить, мені все-таки вниз, але спершу доведеться зробити одну дуже неприємну річ. На щастя, опуститися у своїх очах ще нижче мені буде досить складно, особливо після вбивства власними руками людини, яка врятувала моє життя. Але вибору немає. Я чудово пам’ятаю, як на мене реагували свинорилі, що спускалися на платформі, коли повернутий до життя берсерком, стояв і безцільно дивився вниз.

Тоді мені було абсолютно наплювати на їх гнівні верески та спроби поцілити навичками. Утім, на моє щастя, на платформі не знайшлося своргів, наділених навичками перенесення, а кілька вогняних куль і дві блискавки, хоч і пройшли в небезпечній близькості, але так і не змогли завдати шкоди.

Тільки в житті, як буває. Якщо занадто часто покладаєшся на випадок, будь упевнений, рано чи пізно, огребеш по повній. Цей закон під час лісової битви нам наочно продемонстрували сворги. І якби, тоді, у мене не вийшло перетворити свою навичку, то аймаларці втратили цінного бійця, а я — найдорожчу мені людину.

Зараз же, від очей шаргів, що спускаються на платформі, я був прихований, невеликим скельним хребтом, який закінчувався через якихось жалюгідних сто кроків униз. А мені потрібно спуститися до самого підніжжя гори, причому, привертаючи до себе якомога менше уваги, і зробити це можна, тільки злившись із місцевістю. Значить, настав час непопулярних із погляду «цивілізованого суспільства» рішень.

Підійшовши до пагорба, де я щойно поховав командира, почав швидко працювати руками, розгрібаючи замет. Балахон Леворда був явно не простою річчю. Я це помітив ще тоді в лісі, коли ми всі перемазалися слизом за для маскування, а потім ще кілька днів дружно його відтирали. Усі, крім командира, який на ранок, хизувався в білосніжному одязі. Магія тому причина, чи Велика Зміна, але балахон Леворда став чистий.

І так відбувалося щодня. Що б ми не робили й через який бруд не пробиралися напередодні, на світанку балахон знову виглядав, як новий.

Уподібнившись екскаватору, розрив замет, у якому спочивало тіло командира разом із відрубаною головою. Його й без того бліде обличчя вже встигло вкритися синюшною памороззю, через що виглядало мертвенно-блідим.

Ну що за ідіотські порівняння? Леворд мертвий, мертвішим бути не може, і за це потрібно дякувати мені. Витративши щонайменше п’ять хвилин на черговий напад самокопання, усе ж знайшов у собі сили абстрагуватися.

Мені дуже потрібен його білий балахон, який можна використовувати як маскхалат, зливаючись зі снігом. Невидимкою, я таким чином, звісно, не стану, але те, що перестану бути сірим більмом на білосніжному полотні, це вже точно.

Нічого собі завернув. Це вже як не хочеться торкатися до мертвого тіла й мародерствувати, що готовий сипати літературними перлами, аби тільки відтягнути неприємну роботу.

Придивився, пояса ніде не видно, скоріш за все, Леворд його загубив під час падіння, гаразд, мені ж менше возитися. Зробивши останні зусилля над собою, починаю стягувати щільну мішкувату тканину з тіла командира, оголюючи сталеві обладунки. Виходить, весь цей час я помилково думав, що балахон Леворда є іменною бронею. Тіло командира було захищене сталевими обладунками, п’ять елементів із яких мали кольорове забарвлення: криваво-червоний нагрудник, що збільшує силу на 18 відсотків; смарагдовий шолом, що збільшує ментальну силу на 18 відсотків; чорні поножі, котрі збільшують витривалість і регенерацію на 9 відсотків, помаранчеві наплічники, які збільшують спритність, швидкість та влучність на 6 відсотків. Схоже, альбіносу не дуже подобалося, на кого він був схожий у такій броні, тому й носив, поверх неї, свій балахон. Хоча й сам балахон, як я вже зрозумів, річ не проста.

Але що зробила з командиром ця тварюка? Жодних серйозних ушкоджень я не помітив. Тканина балахона була цілою, а броня, хоч і мала безліч вм’ятин та сколів, отриманих під час падіння, але все одно залишилася монолітною за виключенням невеличкої рани на нозі. Не знаю чим була та чорна пляма на грудях, але зі смертю Леворда вона зникла.