Глава 74 Назад до Сутінкової ущелини

Портал і ось ми знову у Сутінковій ущелині. Нас перенесло за стіни третьої лінії захисту, але навіть тут, ми відчули, що десь там  унизу, точиться напружений бій. Воїни на стінах виглядали дуже схвильовано, а позаду формувались резервні загони, що тільки й чекали на команду до бою.

— Хутко за мною, — підібрався Тондаріус і побіг до воріт, що вели до другої лінії захисту.

— На скільки все серйозно? — запитала Алія.

— Нижня та верхні брами, поки тримаються, — відповів Фелмор, одразу як ми пройшли ворота. Он на штабній вежі майорить жовтий прапор. Якби шарги їх захопили, замість нього, ми побачили б помаранчевий.

Декілька хвилин нам знадобилось, аби добігти до вежі, де знаходився штаб. Охорона на вході спочатку підібралась і напружено зиркнула на нас, але при наближенні поспішно розступилась, так що нам знадобилась менш як хвилина, аби піднятися наверх і зайти до зали, де проходило судилище над нами.

У середині царювала доволі напружена атмосфера, проте  паніки, поки не вбачалось і це було гарним знаком.

Атіс стояв біля вікна й уважно слідкував за ходом бою використовуючи для цього місцевий аналог підзорної труби. Поруч із ним завмерла четвірка аймаларців повністю закутих у броню, яка здавалася надто важкою для них, особливо якщо поглянути  на обличчя — ще зовсім юні, без будь-яких ознак рослинності.

Обернувшись Атіс кинув короткий наказ одному з них. Той миттю зірвався з місця й стрілою вилетів із зали, а командир знову повернувся до труби, немов усе довкола перестало для нього існувати.

Атланга ніде  видно не було. Втім, і без нього людей у залі вистачало. Кілька аймаларців стояли біля вікон і уважно стежили за полем бою, вголос сповіщаючи про будь-яку зміну, а четверо горян одразу все фіксували на дошках. Ще троє сиділи за столом, тримаючи в руках амулети зв’язку, — поки що бездіяльні, але готові будь-якої миті втрутитися.

Кілька хвилин Атіс стояв, мов кам’яна статуя, судомно стискаючи підзорну трубу. Потім раптово зірвався з місця, підскочив до однієї з дощок, без церемоній відсторонив горянина й сам заходився щось викреслювати різкими, нервовими рухами.

Та завершити він не встиг, погляд Атіса ковзнув у бік входу.

— А ви ще хто такі?! — почав було він, а вже наступної миті обличчя командира гарнізону Сутінкової ущелини розпливлося в радісній усмішці.

— Магістре Тондаріус, Веладіусе, ви прибули, як ніколи вчасно. Демони все частіше стали перевіряти нашу фортецю на міцність і хоч корпус Алмідіуса складається із досвідчених магів, але жодному з них не під силу створити настільки потужний заклик рівноваги, аби він міг перекрити усю ущелину, так що ціна  наших перемог доволі висока. Я якраз обмірковував, кого направити на допомогу нижнім воротам: досвідчених воїнів, що тільки вчора здали там вахту, ополчення зі столиці, а ти сам розумієш, який у них досвід, чи експедиційний корпус загрійців, хоча з них такі воїни, що навіть наші ополченці, на їх тлі, матері саблезуби.

— Атісе, ну ти ж насправді вже прийняв рішення, — іронічно посміхнувся Тондаріус, — то чого чекаєш від мене, звичайного мага?

— Не зовсім звичайного, ти знову член Ради, тож по факту, тепер тут головний.

— Ні Атісе, я прибув сюди не для того, аби відбирати в тебе хліб.

— Його в мене, зараз, забагато, тож можу з легкістю поділитись, он подивись, що коїться.

Ми підійшли до вікна, з якого, навіть неозброєним оком можна було побачити, наскільки неспокійним місцем стала Сутінкова ущелина.

Фортеці нижніх та верхніх воріт були обліплені демонами, наче жирні гусені мурахами. Захисники билися відчайдушно, щедро годуючи демонів сталлю своїх клинків. Періодично, над головами вогняних істот згущалися хмари й заливали демонів стіною дощу в перемішку із градом.

— Вода та холод, роблять їх неповороткими, а при довгому впливі здатні знищити — пояснив Атіс. І на підтвердження його слів, захисники воріт перейшли до активних дій. Нехтуючи захистом, вони, немов навіжені, одна за одною почали посилати сотні стріл, завалюючи тілами супротивників підходи до фортець. Втім, мертві демони, на відміну від гнорлів та шаргів, дуже швидко зникали, перетворюючись на попіл, котрий вітер розвіював по ущелині.

От тільки демонів було дуже багато й на місце одного загиблого, одразу ставало двоє.

— Ще одна банда, зліва! — прокричав один зі спостерігачів і воїни біля дошок почали робити нові помітки та креслення.

— Банда справа! — прокричав другий спостерігач.

— По центру, теж!

— Зліва ще одна, велика! — почувся не впевнений голос. — Ні, це дві різні банди! І з ними топтуни в задніх лавах. Один, два, десять!

Поглянув туди, куди показував рукою аймаларець, я побачив істот схожих на ящірок, велетенських, довжиною кроків сім зі стрункими тілами та масивними лапами, що закінчувались ківшеподібними наростами, котрі за один удар, могли з легкістю розчавити трьох дорослих воїнів.

Атіс же, на відміну від мене, бачив цих істот не вперше, а тому одразу кинувся до столу, за яким сиділи аймаларці з амулетами.

— Вітол,  передай майстру Соландрісу, аби цілив магією виключно по топтунах. Якщо вони дійдуть до стін, втрати будуть просто жахливі.

Амулет учня мага  загорівся синім сяйвом й хлопець почав говорити, передаючи магові слова Атіса.

— Зрозумів, — пролунав у відповідь голос у якому чулась напруга та втома. — Передай Атісу, що прямо зараз нам не завадить підкріплення, інакше й без топтунів від нас нічого не залишиться.

— Десять хвилин, — промовив Атіс, підізвав до себе трьох юнаків у броні та почав віддавати накази.

— Передай Ригмантортіуму, хоча ні, цей йолоп, напевно, знову вже п’яний у корчмі сидить, краще його заступникові, капітану Тагліну, нехай бере своїх людей і біжать до центральної стіни, командир Гелдер вкаже їм їхні позиції. А ти, Атіс подивився на іншого молодого воїна, теж саме передай Єлдену, командиру ополчення. А ще, накажи, аби брали озброєння із запасом. Скоро й  у них буде гаряче. Демони не обмежаться, тільки фортецями нижніх та верхніх воріт, частина з них обов’язково спробує прорватися сюди.