Глава 28 Не монграми єдиними

Тілом Дангора пройшло легке світіння.

— Чотирнадцятий, поздоровляю, — привітала лікаря Алія, а Варлакс стримано посміхнувся і схвально кивнув головою.

— А це тобі подарунок, аби ти краще нас лікував, — промовив Рааль, демонструючи білий кристал посилення, що на вісімнадцять відсотків збільшував життєву енергію і підвищував ефективність лікарських навичок, — давай сюди свою броню, зараз я нею займуся.

Решта здобичі не являла собою нічого цікавого, за винятком добротних шкіряних черевиків із металевими вставками, які я одразу надів. Старі шаргські перетворилися на суцільні лахміття, ще б штанів позбутися і взагалі благодать.

— Таки готово, — промовив Рааль, кидаючи Дангору медальйон із вигравіруваною на ньому, розкритою пащею змії.

— Спасибі — подякував лікар, активуючи броню. Його наручі, що мали до цього тьмяний металевий колір, набули білосніжного забарвлення і зараз нічим не поступалися балахону Леворда, загубленому десь далеко на просторах півночі.

Алія затягнула привал ще на кілька годин, даючи малому, хоч трохи перепочити. На довше затримуватися не стали, розраховуючи влаштувати повноцінний відпочинок після проходження останнього хранителя, адже потім на нас чекав затяжний марш практично під самі стіни фортеці долини Трьох Озер.

Для того аби потрапити до тунелю, що вів до печери останнього хранителя, нам довелося підніматися крутими сходами, що закінчувалися вузьким похмурим лазом, який утворився на стелі залу, одразу після смерті хранителя.

У мене, навіть, склалося враження, що я знову піднімаюся на горище будинку сільського старости, вирушивши вкотре на пошуки улюбленої кішечки його онуки. А горище те я щиро ненавидів, воно було на зразок декорацій із фільмів жахів. Велике, темне, сире, усе завалене купою мотлоху, що складався зі старих дитячих іграшок, похмурих портретів померлих родичів і розвішаного всюди вбрання. Багатовіковий пил там був скрізь і єдине, що могло йому скласти конкуренцію, — це павутиння, яке захопило весь вільний простір горища.

Спогади, що нахлинули, змусили мене зупинитися на півдорозі, і я одразу отримав стусана в спину, супроводжуваний оптимістичним басом:

— Не дрейф, ніхто тебе там не з’їсть, — а потім тихо, ніби ні до мене, — щоправда, це не точно. Ги-и-ииии!

Ведмідь, як завжди, був у своєму репертуарі, а тому, залишивши його слова поза увагою, прискорився і за кілька стрибків сягнув проходу, пірнаючи в сіру темряву.

Тунель, дійсно, виявився похмурим. Світла від палаючих на стінах смолоскипів ледь вистачало, аби бачити силует людини, що йде за п’ять кроків від тебе. Причому горіли вони так само яскраво, як і смолоскипи в попередніх тунелях, але світло, котре  випромінювали, буквально грузло в сірості, що оточила нас.

А ще зі стелі звисали тонкі липкі нитки, постійно чіпляючись, то за шолом, то за кірасу з наручами. Добре, хоч міцністю вони не вирізнялися і з легкістю рвалися за найменшого руху. Через три десятки кроків, коли ми всі були схожі на повсталі мумії та ледве могли бачити крізь клуби ниток, що обліпили шоломи, Алія не витримала й запустила вгору вогняні диски. Щоправда, допомогло це не дуже.

Нитки, зрізані дисками, немов косою, падали вниз і спершу липли на підошви черевиків, а вже потім, обплітали ноги, сковуючи рухи, тож незабаром магесі довелося розвіяти їх.

— Ну й де монгри? — ображено просипів Ведмідь, — невже ми тут тільки для того, аби збирати на себе всю цю гидоту?

— Не ний, — цикнула на здорованя Алія. — Найважче ще попереду.

На жаль, дівчина мала рацію. Незабаром ниток на нас було навішано так багато, що ми насилу могли пересуватися. А ще, від них почав виходити смердючий запах, який посилювався з кожною хвилиною. Я спробував було очистити себе від них, але вийшло не дуже. Як виявилося, більша частина ниток, намертво зрослася з моєю бронею.

— Тан, не витрачай сили й час. Це нічого не дасть і не здумай перетворити броню на кільця, — попередила мене Алія.

— Довго ще, — жалібно проревів Ведмідь, у мене вже все горло дере від цього смороду.

— Та що ти знаєш про сморід, — нагнавши здорованя, повчально промовив Дангор, — знав я одну бабцю, то в неї в хаті…

— Дангор, замовкни! — зло шикнула Алія, я не хочу чути цю гидоту.

Дуже шкода, але ж вона в молодості теж була красунею, тільки страшно злющою…

— Дангор!

— Мовчу, мовчу.

Коли сморід став таким, що здавалося вже сил немає його терпіти, і вогнем горіли не тільки горло, а й легені, попереду показалася стіна синього полум’я.

— Потрібно її пройти, — подав голос Мірг.

— Друже, ти в цьому впевнений? — із сумнівом дивлячись на мовчуна, промовив здоровань.

Мірг не став стрясати повітря і щось доводити Ведмедю.

Підійшовши до стіни, мовчун обернувся, махнув нам рукою, запрошуючи прослідувати за собою і, не вагаючись, зробив крок всередину полум’я.

— Начебто живий, — відповів я на невисловлене запитання здорованя.

— Чого застигли? Жваво за ним, якщо не бажаєте здохнути від парів ниток, що розкладаються, — одразу почала всіх підганяти Алія.

— Ведмідь, давай, ти наступний.

— Чому, як що, так відразу Ведмідь? — ображено проревів здоровань, але все одно попрямував до стіни. Слідом за ним пройшли Варлакс і Дангор.

Наступною була моя черга і я впевнено пішов у напрямку до полум’я. Переживати, власне, було нічого, усі, хто через нього щойно пройшов, були живі — я це знав точно, тож, чого це мені проявляти побоювання? Але підійшовши впритул до стіни, я вмить розгубив усю свою впевненість. Від полум’я віяло нестерпним жаром. Шкіра на обличчі вмить стала сухою, а губи потріскалися. Здавалося, зроби я крок уперед і сам спалахну, наче сірник.

На жаль, але в моїй голові все ще були свіжі спогади від нещодавньої теплої бесіди з магесою, коли я вижив тільки завдяки «масовому проколу буття».

— Тан, нічого не бійся і сміливо йди вперед, цей жар оманливий.