Глава 70 Суд

Проспавши до обіду, я дуже здивувався, що нікому до мене немає діла. Сьогоднішньої ночі демони вперше вийшли з лісу, а ще врятовані дівчата із немовлятами, яких гнорл віз саме у те місце, де демони щось, чи когось охороняли. Невже нікого не цікавить те, що ми бачили?

Як виявилося, цікавить. Зі слів Луари, одразу після закінчення битви із демонами, Атланг зібрав нараду і вона ще досі не закінчилася. Мене хотіли розбудити значно раніше, але моє сонце підняла ґвалт, вимагаючи повноцінного відпочинку. А тут ще й Рааль повернувся, так що Атлангу та іншим командирам було з ким і про що поговорити.

Видно, важка ніч не пройшла безслідно, оскільки я навіть не звернув увагу на те, що малий єдиний із нашого загону, хто залишився живим.

Скривившись від того, що зараз знову доведеться зазнати болю, вирішив першим призвати магесу. Було цікаво почути, що сталося після нашого відступу й чому демони так швидко розправилися з ними, все ж Алія встигла створити стовп світла. От тільки розповісти про бій магеса не встигла, оскільки, щойно ми відійшли від болю, як побачили у дверях Фелмора.

ххх

Засідання місцевого штабу проходило в тій самій вежі, де знаходився кабінет Атланга, тільки на самому верхньому поверсі. Піднявшись, ми опинилися у величезному кабінеті, а точніше залі, у якій з легкістю могло поміститися під дві сотні людей. При цьому її спроєктували так, аби звідси можна було керувати боєм.

Внутрішні стіни були поцятковані в’язями рун, нанесеними за допомогою чорного порошку, завдяки чому можна було не боятися негативного  впливу магії. Біля вікон, із яких відкривався чудовий краєвид на розміщені внизу укріплення, знаходилося відразу три «підзорні труби», зроблені за образом тієї, що була в кабінеті Танзора.

По центру стояв довгий і широкий стіл із розкиданими на ньому сувоями. На одній зі стін висіли спеціальні дошки, на яких крейдою були нанесені схеми оборони фортеці, моделі різних побудов, а прямо зараз один з аймаларців креслив щось схоже на попередній план атаки й при цьому, йому активно допомагав Рааль.

Привітавши їх ми пройшли в кінець зали, де щільним півкільцем скупчилося три десятки аймаларців. Ще на підході я був здивований тим, що помітив Атланга в задніх рядах, але ж командир його рівня не повинен стирчати на гальорці немов звичайний "ад'ютант".

При нашому наближенні воїни розступилися, утворюючи невеликий коридор, пройшовши ним ми вийшли до столу, навколо якого, судячи з їхнього вигляду й манері триматися, стояли зовсім непрості люди. Їх обладунки та одяг були настільки вишукані у своєму мінімалізмі, що ефектно підкреслювали риси обличчя кожного з п’ятірки аймаларців.

Невисокий зі щурячими обрисами чоловік, що стояв крайнім зліва, мав чіпкий, пронизливий до тремтіння погляд, так ніби ти вже апріорі був перед ним винен, наступним стояв маг і я буквально нутром відчував силу, що переповнювала його, але при цьому він виявився єдиним із п’ятірки, хто тримався так, ніби перебував не у своїй тарілці.

На правому фланзі знаходився закутий у броню воїн, тільки без шолома і вигляд у нього був такий, ніби він щойно зійшов з агітаційних плакатів, що закликають негайно стати на захист своєї батьківщини. Поруч із ним, гладячи підборіддя стояв чоловік із живим та енергійним поглядом, якого б у нас схарактеризували, як — «мільярдер, мислитель, філантроп і просто гарна людина».

І, нарешті, в самому центрі, трохи попереду, стояв високий, статний чоловік років тридцяти. Він, здається, наче ввібрав у себе найкраще від кожного з присутніх, окрім хіба що мага. Але його найбільша відмінність — це обличчя, відкрите й тепле, здатне миттєво привернути до себе увагу й змусити розповісти все, навіть те про що ти не наважувався зізнатися самому собі. 

Не дійшовши декілька кроків до столу Фелмор зупинився й у вітальному жесті приклав руки до серця, але зробив він це якось по особливому, ніби побожно. 

Трохи із запізненням, але й ми наслідували його приклад. Аймаларці привітали нас у відповідь, а потім чоловік, що стояв по центру, промовив:

— Якщо мені не зраджує пам’ять, тебе звати Фелмор, ти колишній старійшина Північної долини, а нині, хранитель Нижніх Воріт. Я отримував кілька доповідей про тебе, і вони дуже суперечливі. Фаргіл характеризує тебе, як талановитого воїна та досвідченого командира, а Аглум задоволений тими доходами, які приносило твоє селище. Проте Італ, стверджує, що ти зрадник, який дозволив нашим ворогам втекти.

— Перепрошую, але вони, — почав було говорити Фелмор і не закінчив.

— Мовчати! — обличчя Верховного намісника відразу змінилося і від його колишньої привітності та добродушності не залишилося і сліду. Зараз на нас дивився жорсткий і владний правитель, який не звик до того, що хтось може йому суперечити.

— Я чудово обізнаний про те, що накоїв твій друг і яку участь у цьому брали люди, котрі стоять переді мною. А також їхню допомогу в знищенні зграї, що атакувала долину Трьох Озер, участі у битві біля фортець Близнюків, а також важливість тієї інформації, яку вони здобули в Туманному лісі. Але я також розумію, що все це сталося і відбувається зараз, тільки з їхньої провини. Усе жахіття шести місяців, загибель тисяч дорослих та дітей, втрата долин — то справа їхніх рук. Самотужки Леворд нізащо не зміг би забратися так далеко на північ. Так що вони винні не менше за нього, втім, як і ти.

Шкода, що Левордових посіпак тільки двоє, того хлопчину я судити не збираюся. Нехай він і смертоносний, як манджал, але все ще не досяг повноліття. Ви його сім’я, з вас і попит.

— Верховний намісник, — почувся обережний шепіт Італа.

— Я знаю, що ти хочеш мені сказати Італ і не збираюся порушувати наших звичаїв. Правосуддя рано чи пізно наздожене кожного.

— Фелморе, — ти більше не маєш права залишатися хранителем Нижніх Воріт. Тепер ти звичайний воїн і тобі заборонено залишати фортецю Сутінкової ущелини під будь-яким приводом, а щодо твоєї племінниці, її долю вирішить майстер Мелдаріус, але пізніше. Італ, можеш починати.