Глава 21 Повернення до Північної долини

— Ми, за будь-яких обставин  спробуємо потрапити до долини, але поспішати й марно ризикувати не будемо, нас занадто мало, аби влаштовувати бійки. А тому, пропоную вибрати перший з озвучених Раалем варіантів і продовжувати рух слідом за знайденою ним бандою. Думаю, під вечір завтрашнього дня, ми встигнемо дістатися стежки нагору. Ніч наш єдиний шанс підібратися непомітно і, не виказуючи себе, розвідати обстановку. Якщо шарги контролюють підступи та виставили потужний заслін на хребті, тоді йти в самовбивчу атаку не станемо. Повернемося назад, обігнемо хребет зі сходу і спробуємо піднятися в іншому місці.

Тан, я прекрасно розумію твоє занепокоєння, ти боїшся за життя Луари, але для нас жителі долини не менш важливі й своєю смертю ми їм ніяк не допоможемо. Зайвий поспіх тільки всіх погубить.

Але досить балачок, час вирушати. Мірг, Рааль уся надія на вас, не дайте шаргам виявити наш загін.

Усе сталося в точності, як і говорила Алія, ближче до вечора другого дня ми підійшли до стежки. Мірг із Раалем знову вирвалися вперед, аби перевірити, чи не зачаїлися шарги серед валунів. Зараз, навіть невеликий загін, може таїти в собі небезпеку. Скритність наше все.

— Таки нікого, — бадьоро промовив малий, — шлях наверх абсолютно вільний.

— Тоді вперед і не шумімо, відсутність шаргів ще нічого не означає, — насторожено промовила Алія, і ми гуськом пішли за нею.

Піднялись на хребет досить швидко й одразу перейшли на біг. При цьому темп узяли спринтерський, добре, що два повні місяці давали яскраве світло. Але в цьому був і свій мінус, шаргам наш загін було видно, як на долоні. Тому вперед знову відправили Рааля, прихованого під пеленою світла.

Бігли мовчки, намагаючись не видати себе зайвим шумом. У нічній тиші серед скелястих гірських хребтів звуки можуть розлітатися на дуже великі відстані.

Ведмідь, що біг попереду, різко зупинився, і я ледь встиг пригальмувати, аби не налетіти на нього.

— Що трапилося? — напівшепотом запитую здорованя і штовхаю його в спину, аби той, нарешті, звернув на мене увагу.

— Тихіше ти, — бубонить Ведмідь, причому його тихіше, звучить удвічі голосніше за моє запитання. — Рааль повернувся і про щось шепочеться з Алією. Начебто каже, що попереду все чисто, але водночас, якось уже підозріло тихо й що найгірше, він зміг розгледіти обриси кам’яної стіни, замість звичного дерев’яного частоколу. А це означає, що чар ілюзії більше не має.

За двадцять хвилин спринтерського забігу, сповненого надії та страху за життя Луари, ми вийшли на плато, що слугувало своєрідною парадною, перед стіною, котра перегороджувала прохід у долину.

Подолавши ще кілька сотень кроків, ми виявили перші ознаки штурму. Земля під ногами була вкрита тисячами зламаних стріл і містила безліч слідів, що свідчили про застосування смертоносних навичок. То тут, то там на твердій і подекуди скелястій породі, зустрічалися оплавлені воронки, височіли кам’янисті нарости і вилися глибокі тріщини.

Причому це не могли бути сліди битви, у якій я вперше схрестив кігті із шаргами. Оскільки вже наступного дня Фелмор організував роботу з розчищення та вирівнювання місцевості, у процесі якої, усі наконечники дротиків були ретельно зібрані й передані в кузню для повторного переплавлення. А от обладунки шаргів не витримували жодної критики. Саме тому їх скинули зі скелі разом із господарями, ще в перший день. Вийнятком стала броня своргів. У більшості з них були непогані комплекти, яким аймаларці змогли знайти гідне застосування.

Та й не були наслідки тієї битви настільки явними, як зараз. Пройшовши крізь плато, сховались у тіні розташованої праворуч скелі, перейшли на крок і немов злодії, стали обережно підкрадатися до стіни. Не впевнений, що в цьому був, хоч якийсь сенс, але за останній місяць я чітко усвідомив — обережність зайвою ніколи не буває.

— Невже запізнилися, — зло прогарчав Ведмідь, коли до стіни залишилося всього пів сотні кроків.

— Тихіше ти, — одночасно цикнули на Ведмедя Алія та Рааль. Та тільки було вже пізно. За насипом каміння, що утворилося після руйнування частини стіни, почувся якийсь шум.

Не кажучи нікому ні слова, Рааль зник, а вже наступної миті ми почули коротку метушню та натужний хрип.

— Таки це були шарги, — промовив малий, що виринув із темряви, немов якесь породження ночі.  —  Пролом наскрізний, тож нам не обов’язково йти до воріт.

Тільки-но ми піднялися на насип із каміння, як нашим очам відкрилася страшна картина: донжон і казарми були зруйновані майже вщент, а в захисній стіні я нарахував безліч дірок, подібних до тієї, крізь яку ми тільки-но пройшли. Також були повністю знищені ворота, надбрамні вежі, та й інші її ділянки мали не набагато кращий вигляд, більше нагадуючи голівку голландського сиру.

Поки йшли до селища, я все не переставав боротися із нав’язливим бажанням кинутися вперед і вигукуючи — «Луара», почати гасати між завалами та згарищами будинків у шаленій надії відшукати дівчину живою та неушкодженою.

На щастя, події останніх тижнів, зробили мене більш витриманим. Та й маніпуляції гнорлів зі свідомістю, були все ще свіжі в спогадах, аби утримати мене від необдуманих вчинків і допомогти впоратися з нав’язливими бажаннями. Адже розумом я усвідомлював, що ми запізнилися і нікому вже допомогти не зможемо, як і помститися, хіба що, за винятком кількох шаргів, убитих Раалем у проході, і ще трьох, яких зустріли по дорозі.

Можливо, ми знайдемо кілька свинорилих серед руїн, але розраховувати в такий спосіб втамувати спрагу помсти просто нерозумно. Помста це єдине, відтепер, доступне мені почуття, що невблаганно розгоралося всередині, немов пожежа. Воно прийшло на зміну надії, і швидко поглинувши її, палахкотіло дедалі яскравіше, випалюючи ті залишки жалю та співчуття, що я міг відчувати до цих напіврозумних істот, які вимушені раз у раз кидатися у самовбивчу атаку на добре захищені стіни аймаларців. Помста й ненависть — тепер наше все, шарги гинутимуть від моєї руки, де б я їх не зустрів.