Глава 50 Битва

— Інгріф, Вартол, розподіляєте своїх людей між чотирма проходами! — перекрикуючи передсмертне виття свинорилих, почав роздавати команди Фелмор.
— Інгріф, твій — лівий фланг, Вартол — правий! Якщо будуть зайві люди, направляєте до Ведмедя та Варлакса — вони прикривають центральний! Алія, Вул — стоїте позаду та атакуєте тих, хто почне дертися по валунах! Решта членів загону — Лево… Тана в резерв!

— По єфіру я майже порожня. Нічого, крім згустків туману, від мене не чекайте, — попередила магеса, опускаючи голову, аби ніхто не став свідком її хвилинної слабкості.
Фелмор зачепив за живе: спогади про загиблого командира все ще мучили душу. Але Алія дозволяла їм брати верх тільки тоді, коли ніч огортала цей світ темрявою.

— Краще, ніж нічого, — нахмурився Фелмор.

— Мірг! — так і не підводячи голови, покликала Алія мовчуна. — Саме час використати «Легіон». Тижневий відкат більше не страшний — усе одно скоро вмирати.

— Схоже, почалося! — радісно вигукнув Ведмідь і почав активно орудувати здобутим у бою молотом. До нього одразу приєднався Варлакс, а з-за їхніх спин стали завдавати ударів списами двоє аймаларців.

— І це все? — за хвилину розчаровано прогарчав здоровань. — А де решта?

— Схоже, їхній ватажок не раз мав справу з магами. А тому послав в атаку лише частину банди — достатньо велику, щоби змусити мене створити потужне заклинання. Фелмор, гадаю, нам варто приготуватися зустрічати своргів, — старійшина кивнув, погоджуючись зі словами дівчини.

Потяглися тяжкі хвилини очікування. Тиша діяла на всіх гнітюче. Звичайно, ніхто з аймаларців не мав ілюзій залишитися в живих, але невизначеність діяла на воїнів не найкращим чином, у черговий раз підтверджуючи приказку: «Краще жахливий кінець, ніж жах без кінця».

Аж ось за умовною «стіною» почувся виразний тупіт ніг, до якого невдовзі додалися стукіт і брязкіт обладунків, а потім шум зник. Лише іноді було чутно одинокий брязкіт зброї.

— Вони щось задумали, — невдоволено прогарчав Ведмідь.

— Тупі тварини, — вилаявся один з аймаларців.

— Дайте тиші, — попросив Рааль і, через кілька ударів серця, промовив:
— Таки схоже, що шарги намагаються вилізти на каміння.

— Із чого ти це взяв? — пробурчав Ведмідь, але невдовзі здивований вереск і гуркіт обладунків, що одразу послідував за ним, став найкращим тому підтвердженням.

— Вони намагаються піднятися на валуни й атакувати нас зверху, — попередила Алія, а потім хижо усміхнулася:
— Нічого, на них чекає сюрприз.

За першим падінням сталося друге, третє, десяте, двадцяте — й незабаром ворожий ватажок втратив терпіння. Його лютий рик оголосив округу, і до нього одразу додалося виття сотень свинячих горлянок, що моторошним відлунням прокотилося по ущелині.

— Приготуватись! — намагаючись перекричати свинорилих, подав команду Фелмор. — Стояти до кінця! Бігти все одно нікуди! І не дайте їм занадто швидко вбити себе — інакше жертва виявиться марною!

А вже наступної миті почалася м’ясорубка.

— В сторону! — прокричав Вул залишкам воїнів, котрі прикривали лівий прохід, і одразу вдарив потоком полум’я, спалюючи своргів, що ледве не прорвали оборону. Двоє з трьох захисників блискавично кинулися в сторони, а останній, чомусь продовжив стояти й тому першим потрапив під потік всепоглинаючого вогню. Учень мага до хрускоту стиснув зуби, клянучи себе, але все одно не припинив заливати полум’ям прохід.

Вони вже й так мертві, усі до одного. Тому єдине, що зараз має значення — це час. Час, який потрібно виграти для Луари та інших.

— Вул, бережи сили! — прокричала Алія.

— Фелмор, перерозподіли воїнів! Мірг візьме цей прохід на себе!

— Зроби  сама! — вигукнув колишній старійшина у відповідь, займаючи місце Інгріфа, що впав із пробитою головою.

— Продовжувати битися можете?! — гукнула магеса двох аймаларців, що пережили атаку Вула. Почувши ствердну відповідь, вона задумалася. Куди їх прилаштувати? Ведмедеві та Варлаксу допомога поки не потрібна — вони й так чудово справляються. У них навіть забрали двох копійників, перекинувши на правий фланг, де зараз був Рааль. Мірг зі своїм Легіоном із дев’яти копій цілком здатний впоратися самостійно, хоч п’ятеро з них і не становлять жодної загрози для своргів. На ділянці Фелмора також усе добре — застосувавши навичку, старійшина знизив швидкість нападників, і свинорилі гинули один за одним.

— Залишайтеся в резерві та трохи відпочиньте. Кулі базилікса є?

— Тільки зелені, — відповів один із воїнів.

— Чудово. Пройдіться й перепитайте, може, хто поранений і не має своїх.

На жаль, синіх куль не було ні в кого, а тільки вони здатні відновити запас ефіру мага.

— Дангоре, ти про «Бутон життя» не забуваєш?

— Ні. Активую по відкату, — відповів лікар, бігаючи між проходами й допомагаючи то одній групі воїнів, то іншій відбивати атаки шаргів.

— «Благодать рук» ще не використав?

— Ні. Ти ж сама казала — берегти для Ведмедя чи Фелмора.

— От гидота! — вилаялася Алія, блискавично стискаючи руки в замок і розводячи їх у сторони. — Вул, зверху!

Магеса ще не закінчила говорити, а згусток туману вже летів у бік надто спритного для своїх габаритів сворга. Той в один стрибок перемахнув одразу через два валуни й уже був готовий каменем звалитися на голови бійців, що прикривали крайній правий прохід.

Снаряд пройшов повз — гігант встиг відстрибнути й одразу ухилився від трьох вогняних куль. Алія на мить задумалась, згадуючи: десь вона вже бачила цього сталевого верзилу — з криваво-червоним мечем, дворучним молотом і шоломом, схожим на відро.

Слідом за кулями Вул направив у гіганта потік полум’я — але й він не завдав шкоди. Щоправда, у цьому була заслуга іншого сворга, що встиг прикрити ватажка масивним блякло-жовтим щитом. Як він тільки примудрився затягнути його на валуни — не інакше для свого улюбленого ватажка старався. А ніким іншим верзила й бути не міг — надто вже виділявся бронею серед інших.