Глава 61 Ікл Шарга

Відшукати корчму вийшло напрочуд легко — і то не дивно, адже пройти повз будівлі, зведеної у формі гігантської кабанячої голови, було б неможливо.

 Роззявлена паща, з якої тягнуло теплим світлом і густим ароматом смаженого м’яса, правила тут головним входом, а два масивні ікла, що стирчали в різні боки, нагадували про те, що господар закладу мав добрий смак до ефектних деталей.
В моїй пам’яті це була перша будівля, що вирізнялася з одноманітного ряду сірих прямокутних будинків і мала власний характер. 

Усередині було досить галасливо та людно, але попри це для нас знайшовся вільний столик.

— Неси все смажене м’ясо, що у Вас є! — проревів Ведмідь огрядній панночці, яка виникла, немов  нізвідки, варто нам було тільки сісти за стіл.

— Вірольд, якраз досмажує оброблену тушу Сагала. Вам скільки шматків принести?

— Я ж сказав, тягни все, — знову проревів Ведмідь, — хоча ні,  половину неси  зараз, а решту, коли досмажиться.

— І про барило ісадра не забудь, — пробурчав Варлакс.

— А краще два, ми просто вмираємо від спраги, — підтримав друга Дангор.

Хлопчики, а ви не зарано розслабилися? Ще нічого не закінчилося, потрібно дочекатися повернення Фалмора з Луарою.

— Ну звичайно, Алію, ти як завжди маєш рацію, — усміхнувся Дангор, — і ми обов’язково їх дочекаємося, але від одного-двох келихів ягідного соку, який  злегка забродив, з нами нічого не станеться.

— Тільки не більше двох і дивіться мені, бо я вас знаю.

Поки чекали м’ясо з ісадром, я із цікавістю роздивлявся корчму. Усередині вона виглядала не менш яскраво, ніж зовні. Лавки були зроблені у вигляді шаргів, що стояли навкарачки, а столи — гнорлів. Зі сторони все виглядало так, ніби ми сиділи й бенкетували на своїх ворогах.

Стіни закладу були повністю обвішані головами переможених своргів, а в самому центрі, над барною стійкою, красувалася справжня висушена голова гнорла. При цьому освітлення в таверні спеціально зробили так, аби тут панували сутінки.

Контингент у такого закладу теж  був відповідний. За столами сиділи суворі воїни, більшість яких, навіть тут, була одягнена в обладунки. Жінок, крім служниць, майже не було й по невдоволеному обличчю Алії, що з гидливістю  розглядала все це внутрішнє оздоблення, ставало зрозуміло, що якими б войовничими не були наші другі половинки, дана корчма просто не здатна задовольнити їхній естетичний смак.

Ледве панночка поставила на стіл величезний дерев'яний підніс зі  шматками м’яса, що пахли димом та пряними травами, як усі, немов дикі звірі накинулись на нього. 

Ніхто й не зважав на те, що всередині м’ясо залишалося трохи сируватим — голодні щелепи працювали без упину. Як то кажуть, гаряче сирим не буває.

Поки ми жадібно їли, відновлюючи сили після важкого денного переходу, за нашим столом повисла тиша, тож я мимоволі почав прислухатися до навколишнього гомону:

— Ти чув? Говорять фортеця долини Трьох Озер впала й тепер північ для нас остаточно втрачено.

— Та хто тобі таку дурість сказав? Її захищає сам Веладіус і надіслані йому на допомогу двоє досвідчених магів, до речі, теж магістри, а ще його учень, який, не дивлячись на свій вік, доволі сильний.

— Не віриш? — скривджено запитав перший, — так от знай,  рідний брат нашого десятника охороняє портал, що знаходиться аж у  самому серці Великої Долини. І  нещодавно він проговорився, що з фортеці, порталом, повернулася група поранених воїнів. І вони всі, як один, розповідали про невідому тварюку, яка з легкістю зруйнувала ворота фортеці, поховавши під завалами намісника та двох магів, а потім знищила центральну вежу разом із Веладіусом. Ну а розгром довершили шарги, що кинулись до відчинених воріт

— Та ну, брехня все це. Якби в гнорлів був хтось, дійсно настільки сильний, він би вже давно з’явився тут, а так, ті з ким нам доводилося битися, хоч і небезпечніші за своргів, але зруйнувати з одного удару масивні ворота, кишка в них тонка.

— Взагалі-то в нас останні тижні досить тихо, майже курорт. Лише "ті, що крадуться" продовжують робити вилазки за стіни. Але з відучора, вони до Туманного лісу більше  ні ногою й мене це дуже насторожує.

— Та ці ледарі просто  позаздрили тому, що ми  спокійно спимо у своїх ліжках, а  їх у цей час змушують блукати по лісу, от і вигадали привід аби не робити свою роботу хоча б по ночах.

— Може ти ще хочеш сказати, що нічого не чув про тих бідолах, чиї тіла Гнорли зв’язали сталевими нитками, повернули до життя і змусили служити собі.

— Ось у ці казки я точно не вірю, не можна повернути назад душу людини, що ступила на сходи, котрі ведуть у небо, так що давай закінчуй із цим і годі налягати на кореневуху, а то несеш таку нісенітницю.

На це його співрозмовник нічого не відповів, мабуть, бажаючи завершити суперечку, а я про себе подумав, схоже попри здатність магів обмінюватися між собою інформацією на відстані, відомості про те, що відбувається, передаються дуже повільно або їх спеціально приховують від простих воїнів, аби не сіяти паніку. Військова пропаганда вона така, будь-яку поразку, здатна піднести, як перемогу.

Наступні десять хвилин я безрезультатно намагався підслухати ще чиюсь розмову. На жаль, але інші столики розташовувалися трохи далі, із-за чого, розмови тамтешніх відвідувачів зливалася із загальним гулом, що стояв у корчмі.

І тут, вхідні двері відчинилися, впускаючи всередину молодцювату трійцю аймаларців. Розмови за столами одразу притихли. Усі із цікавістю дивилися на їхнього ватажка, статного воїна одягненого в строкату броню. Пройшовши в центр, він хвацько застрибнув на стіл і змахнувши з нього ногою недоїдки, а також недопитий глечик кореневухи, посміхнувся і весело прокричав на всю корчму.

— Досить упиватися цим дешевим пійлом! Ей Верлінда, ану клич сюди свого скнару, нехай спускається в льох і дістане мені звідти п’ять барил столичного Маската. Оголошую сьогодні свято моїм коштом!