Глава 19 Чи страшні жінки в гніві?

От і настав час призвати магесу. Вийшовши з-під листя, картинно підняв руки догори та вкотре почав бубоніти тарабарщину під ніс.

А вже наступної миті крик болю та відчаю оголосив тишу навкруги. Мить і Рааль із Міргом навалюються на дівчину.

— Тан, чого стоїш? Тримай її ноги! — кричить Рааль, який всівшись зверху на магесу, долонями намагається затиснути їй рота, у той час, як Мірг, тримає Алію за руки.

Стиснувши зуби від болю, який я все ще відчував після  призову, навалююся всією масою свого тіла на коліна тендітної на вигляд дівчинки й одразу ж отримую таку відсіч, що в мене ледве вистачає сил, залишитися на місці й не відлетіти в стовбур найближчого дерева.

— Тан, твою ж… тримай її міцніше. Зараз вона сюди всіх шаргів з округи збере! Я ніколи ще не бачив Алію в такому стані.

Боротьба на виснаження тривала протягом кількох хвилин. Від перенапруги в мене, навіть почали трястися руки. Алія брикалася, звивалася, мукала й кусала сталеву рукавичку Рааля, силкуючись вирватися з наших обіймів. У мене склалося відчуття, що магеса нас зовсім не впізнає і вважає ворогами. Навіть думати не хочу, що сталося, якби вона вирвалася.

Нарешті, натиск Алії ослаб, а незабаром, вона й зовсім затихла, усім своїм виглядом демонструючи, що остаточно прийшла до тями.

— Відпускаємо, — промовив Рааль і ми втрьох синхронно відскочили від дівчини, підсвідомо очікуючи нових неприємностей. Надто вже люто Алія чинила опір і така різка зміна в її поведінці могла бути хитрим прийомом. На щастя, усе обійшлося.

— Де Леворд? — це були перші слова, які вимовила магеса, встаючи із землі й обтрушуючи від пилу та листя свою броню.

— Мертвий, — не став я розводити пустих балачок, знову вирішивши діяти в лоб.

— Як він помер, — голос дівчини одразу став порожнім. У її інтонації я не почув запитання, навпаки, мені здалося, що вона просто констатує факт його смерті для себе. Але все ж вирішив відповісти.

— Леворд пережив падіння з вершини гори, але та тварюка завдала йому невиліковної рани, тож він запропонував мені єдиний можливий вихід.

— І ти його вбив? — знову лунає млявий, бездушний голос, що більше пасує повсталому лічу, ніж тендітній, миловидній дівчині.

— Так, — встигаю відповісти, не звернувши увагу на зблідлого Рааля, який знаками намагався змусити мене замовкнути.

А наступної миті моє тіло окутує стовп полум’я, і я буквально відчуваю, як згорають і вкриваються вугіллям штани, а шкіра, з якої були виготовлені черевики та шолом стають одним цілим із моєю. Усе тіло горить, навіть іменна броня не рятує. Я, немов би опинився всередині розжареної печі.

Ідіот, треба терміново забиратися звідси. «Масовий прокол буття» і я навмання стрибаю в ліс. На моє щастя, мені доступний вибір, кого переносити із собою, а кого ні, і тому Алія, яка стояла на відстані кількох кроків, залишається на місці.

Полум’я майже одразу зникає, а ось дикий біль усе ще продовжує терзати моє тіло, і щось мені підказує, що я швидше ковзани відкину, ніж регенерація відновить мою ніжну та шовковисту шкіру. З криком болю розплющую очі, обвуглена шкіра запеклась і стала суцільною кіркою. Каламутним зором намацую синю кулю базиліксу. Мить і до мене приходить жадане полегшення, а я знесилено падаю на землю, притулившись спиною до стовбура велетенського дерева. Зараз би пожерти. Куля зробила свою справу й задерта до небувалих висот регенерація, відновлює мій організм. При цьому, витягуючи з нього всі соки та резерви.

Куля базиліксу, застосована в бою, це не страшно, навіть навпаки, воїн, який випробував на собі її цілющу силу, на деякий час стає більш витривалим. При цьому у нього прокидається звіриний апетит, але це не заважає йому продовжувати вести повноцінний бій.

Той самий ефект мав би відчути і я, якби не останні тижні, під час яких, мій організм працював на знос. І все це наклалося на сьогоднішній божевільний день, заповнений боями, за час яких, у мене й макової росинки в роті не було. Ще додамо використану сьогодні жовту кулю, не до кінця вилікувані нею рани й отримаємо те, що до тями я прийшов, лише коли Рааль почав щосили трясти мене за плече.

— Таки живий, — радісно промовив малий.

А я вже почав серйозно переживати, що Алія не розрахувала свої сили й засмажила тебе.

— У неї це майже вийшло, — роздратовано відповідаю, не поділяючи ентузіазм хлопця.

Зараз я був дуже злий, подумки лаяв і кляв на чому світ стоїть, себе і свою тупість. Так Антон, розгубив ти із часів лихих дев’яностих навички спілкування з дівчатами. Не пішло тобі на користь самітництво в гуртожитку. Геть забув про схильність жінок до імпульсивних та необдуманих вчинків, хоча чому забув. Раніше в подібному Алія помічена не була. Та тільки Леворд був для дівчини найважливішою людиною, таким собі чоловічим ідеалом, проєкцією батька, якого, як я зрозумів, у неї ніколи не було.

Тому й не дивно, що коли я заявив про свою безпосередню причетність до його вбивства, дівчина не стала розбиратися, що та як, а відразу почала мстити.

— Йти можеш?

— Можу, тільки от навіщо? Вдруге я цей вогонь навряд чи переживу.

— Не буде Алія тебе більше палити, вона вже заспокоїлася. Але ти сам винен, навіщо так одразу? Не помітив хіба, наскільки вона ревно ставилася до командира. А тут ти їй прямо в лоб, таке заявляєш. Я намагався тебе попередити, але ти в мій бік, навіть не дивився, а потім було вже пізно.

— Та зрозумів я свою помилку. Просто хотів одразу розставити всі крапки й не очікував від Алії такого. Може, я краще повернуся ближче до ранку, ще й Ведмедя із собою приведу.

— Ведмідь це добре, однозначний плюсик буде в її очах, хоч вона сама й не зізнається в цьому, але ти її зовсім за дурепу то не тримай. У цьому лісі й так вистачає небезпек, щоб ми ще ховалися один від одного. Давай вставай, ходімо.

Гадки не маю, як Рааль примудряється орієнтуватися в цих сутінках, але до табору ми чітко йшли по прямій і лише одного разу зробили петлю, оминаючи надто вже густі гілки, у яких, як запевняв хлопець, могли зачаїтися монгри.