Глава 47 Лещата

Три вогняні кулі обпалюють баштовий оберіг Ведмедя. Здоровань встиг вчасно призвати щит і стіною загородити нас, от тільки мене вже слід простив. Я біг уперед, туди, де розливалися ритмічні звуки флейти, повертаючи бойовий дух воїнам, приголомшеним від такого несподіваного нападу.

Зверху починає сипатися град дротиків, прикривши голову своїми крихітними щитами, продовжую протискати крізь нещільні ряди воїнів. Халепа, адже з броні на мені, тільки іменна, а ноги й голова прикриті, лише щільним одягом і в разі влучного кидка, шанси отримати серйозну або навіть смертельну рану, досить великі, але я не можу залишити Луару одну.

На шляху стає аймаларець із піднятими вгору руками, я хотів було його оминути, коли  вчасно помітив дротик, що летів прямісінько у нього, ривок і дротик врізається в щит на моїй руці, а вже наступної миті аймаларець спрямовує вверх потік полум’я і заливає вогнем скельний  виступ, разом із десятком шаргів, що окупували його.

Останній ривок і ось я біля дівчини, яку на щастя, прикривають двоє мечників. Попереду фальцетом кричить Фолгранд, намагаючись разом із десятком своїх людей, стримати таранний удар своргів. І як би зараз, на тлі грізного рику своргів, по смішному не звучав його юнацький голос, але варто віддати хлопцеві належне, він встиг вчасно зреагувати й не дозволив супротивникові прорватися і змішати наші ряди.

Та тільки кількість свинорилих невблаганно зростала. Попереду, стежка знову звужувалась і вздовж неї було розташоване, таке ж саме нагромадження валунів, що ми нещодавно скинули на голови шаргів. Й ось звідти продовжували зістрибувати та бігти в нашу сторону десятки своргів.

Видно, нам пощастило, що на відміну від людей Фолгнранда, свинорилі й гадки не мали, як обвалити цю груду каміння, а тому, використали її, лише, як місце для засідки. Але Фолгранд молодець, встиг вчасно виявити небезпеку, інакше б сворги, посипалися нам прямо на голови.

Піднявши із землі спис, що належав одному із загиблих воїнів, я став позаду аймаларців і почав орудувати через їхні спини. Обладунки своргів були огидної якості. Мені, навіть не треба було нічого вицілювати, головне, обійти щит, а далі, наконечник із легкістю пробивав сталеву пластину й занурювався в тіло.

На четвертому противнику  держак списа зламався, не витримавши ваги насадженого на нього кабанчика. Обернувся в пошуках нової тицялки й ледве не вперся обличчям у баштовий оберіг Ведмедя, а поряд зі здорованем, нервово граючи жовнами, стояв Варлакс.

— Пташеня, вічно ти лізеш на рожен, — намагаючись приховати роздратовання в голосі, промовив він.

— Тан, назад! — прокричала Алія, а слідом за нею пролунав командний голос колишнього старійшини, — Фолгранд відступайте!

Удар серця і Ведмедя огортає смарагдове світіння, а Варлакс, використавши навичку «коловорот», прямує вперед, розрізаючи потік своргів на дві частини.

— Щити над головою! — реве Фелмор, — гуртуємось навколо Тана.

На висоті п’ятнадцяти кроків над нашими головами, знаходилася чергова смуга дороги, звідки продовжував сипатися дощ із шаргських дротиків, правда, був він уже не такий рясний, як на самому початку, схоже, аймаларці неабияк зуміли прорядити лави свинорилих.

— Та не стійте ви, як вєвани! — знову прокричав Фелмор. — Змикайтеся якомога щільніше, якщо не бажаєте залишитися тут назавжди.

— Тан, — з надією в голосі промовила Алія, — до вершини трохи менше, ніж три сотні кроків, впораєшся?

— Не знаю. У верх мені ще не доводилось стрибати, але, схоже, вибору в нас усе одно немає.

— Так, — кивнула магеса, нам крізь них усе одно не пробитися, тож доведеться ризикувати. — Ведмідь, Варлакс, готуйтеся відступати. Фелмор, прикрийте мене.

Щойно Алія покинула стрій, як шаргів накрило градом далекобійних навичок, на додачу ще й Вул залив верхній проліт потоком полум’я.

Намагаючись не гаяти часу, дівчина розвела руки в сторони й долаючи зусилля підняла їх угору. А вже наступної миті на шляху своргів постала величезна кам'яна брила висотою у два здорованя, виграючи дорогоцінні удари серця. «Масовий прокол буття».

ххх

Гангрог стояв і дивився перед собою, туди, де на віддаленні шести сотень кроків, безладним натовпом нудилися в передчутті бою велгуара. Скривившись, ватажок зло сплюнув на землю — ці, ще гірші за попередніх. Він із сумом згадав свою першу зграю, ту, що безславно загинула, потрапивши під «виверт» мерзенних брюклів. Тоді він ще мав право називати себе першим серед велгуара західних та південних земель. Але не зараз, не із цим непотребом, колишнього ватажка яких, він із легкістю задушив голими руками.

Гангрог окинув поглядом решту зграї, що широким півмісяцем вишикувалася за ним.

Дожився, тепер він командує нижчими. Колись давно і в його зграї були нижчі, але він зробив усе, щоб вони або переродилися, або померли, а потім щодня ходив по лезу меча, роблячи їх ще сильнішими, підвищуючи ранг усіх без винятку.

Гангрог не боявся конкуренції й завжди з усмішкою зустрічав тих, хто кидав йому виклик, але він не відрубував ікла, як це робили інші, а вбивав. Навіщо заради самолюбства й незрозумілих багатовікових підвалин, втрачати можливість стати ще сильнішим? Що дають велгуара ікла? Абсолютно нічого, тоді чому його народ ними так дорожить і вважає втрату страшною ганьбою?

 Дурість, яка не раз позбавляла перемоги більш гідних. Від випадковості ніхто не застрахований, що і продемонстрували йому мерзенні брюкли, а точніше їх вертке дитинча. Якби не безглузді забобони, його зграя була б жива.

Ще під час його бутності нижчим він це зрозумів і брав участь в облавах, лише на важко поранених велгуара, адже відсутність іклів не робила їх слабшими бійцями.

Можливо, саме тоді в ньому зародилися передумови чогось нового, того, що здатне змінити їх віками закостенілий уклад.

У натовпі велгуара почалось якесь сум’яття. Будь навпроти його колишня зграя, і така їх поведінка, збентежила Гангрога. Але зараз, цілком собі буденна справа для велгуара п’ятого-шостого рангу, які все ще недалеко віддалились від нижчих.