Глава 72 Нові знання

Від такої щирої промови намісника, а особливо, від слів про Леворда, Алія розгубилася і просто стояла стовпом, неспроможна нічого вимовити. А тому мені довелося їй допомагати.

Узявши сувій я відповів, — ми приймаємо ваші вибачення і з радістю допоможемо магістру Тондаріусу. Аймалар став нашою домівкою, а ваш народ, сім’єю, а як полюбляють говорити в мене на батьківщині «в добрій сім’ї без виродка не буває». Так що краще, аби ні Італ, ні Лотр без синьої кулі базилікса на очі нам не потрапляли.

При цих моїх словах губи Тондаріуса розпливлися в схвальній посмішці, Італ та Лотр, удали, наче й не про них іде мова, а от на обличчі Великого Намісника з’явилася легка тінь невдоволення і він сухо промовив, — за інших часів і від інших людей, я б розцінив ці слова як державну зраду, адже Лотр та Італ слухаючі, а вони завжди діють в інтересах аймалара. Проте ваш приклад наочно демонструє, що занадто тісні контакти зі службою дізнавачів Республіки, можуть нести й негативні наслідки. І я обов’язково проконтролюю, аби вони трималися від вас якнайдалі, але і ви повинні мені пообіцяти, що на людях, поводитиме себе із ними, нехай і не як із друзями, чи добрими знайомими, проте, хоча б так, наче вам один на одного байдуже.

— Ми спробуємо, — не став нічого обіцяти я, адже і справді не знав, як поводитиму себе при нашій наступній зустрічі, особливо, якщо поряд не буде зайвих очей. Я людина не мстива, але після того, як на власні очі побачив Луару в ліжку Італа, моя рука не здригнеться. І хоч я розумію, що то були, лише виверти моєї свідомості, але ж…

— От і добре, — бадьоро відповів Великий Намісник. — Я вірю у вашу мудрість. А зараз, вибачте, що не можу залишитись, за останній час навалилося стільки справ, що я мрію про навичку, яка б дозволила зовсім обходитись без сну. Чотири години, знаєте, то неприпустима розкіш. Італе, Лотр, ходімо зі мною, нам є про що поговорити.

Щойно намісник та слухаючі вийшли, як Вул підскочив до Алії і почав тараторити:

— Ті підозріло відшліфовані ділянки стіни в тунелі, про які ти з Фелмор розповідала, ми з учителем і магістром Тондаріусом їх перевірили і знаєш, за ними виявився ще один тунель, котрий привів нас до підземелля, точнісінько такого, яке колись ви пройшли з Левордом. Нульове. Монгри там дохли, ледве не від чиху, а після своєї загибелі, ніякої зброї чи кристалів не залишали, а в кінці, знищивши останнього і єдиного хранителя, ми отримали сувій. Пам’ятаючи, що стало з вашим, ми вирішили його не розкривати.

Дочекавшись найближчого засідання Ради, магістр Тондаріус, хоча тоді, він ще не повернув свого звання, але в пам’ять про старі заслуги його все ж пустили в середину. Так от, він передав цей сувій Великому Наміснику й той, у присутності всіх членів Ради, його зачитав. І знаєш, що там було написано? — Вул зробив паузу, але в його розумінні це питання було риторичним і тому він  продовжив, так і не дав Алії нічого відповісти.

У сувої пояснювалось, навіщо шарги вбивають людей. Виявляється, сіячі оточили світи захисними бар’єрами, аби дати місцевим жителям час на розвиток та підготовку до приходу женців, а Мунграндал, то свого роду ключ за допомогою якого, женці зламують захист.

Сам бар’єр дуже цікавий, адже чим могутніша істота хоче його подолати, тим більше сил їй потрібно  аби пройти крізь нього. От женці замість того аби ризикувати та підставлятись самим, спочатку направляли туди Мунграндала, разом із шаргами та гнорлами.

Шарги були занадто слабкими створіннями, аби бар’єр їх сприйняв, як загрозу, а от Мунгрондал та гнорли істотно слабли й тому, подолавши його, одразу забивалися в найпотаємніші місця. Але після кожного вбитого шаргами монгра, до них поверталась частка сили, так що, через деякий час, гнорли повністю брали шаргів під свій контроль і переходили до активних дій. Тепер, їхніми цілями були шукачі, вбивство яких, давало не зрівняно більше енергії, частину якої, вони витрачали на облаштування цитаделі для Мунграндала.

А от сама істота її тільки накопичувала й коли наповнювалась енергією вкрай, її розривало зсередини, причому вибух був настільки потужний, що повністю руйнував захисний бар’єр, так що тепер, женці, без будь-яких перешкод могли перейти до світу й розпочати його знищення.

Те ж саме чекало на аймалар, але своїми діями ви порушили  їх плани. Й хоч через часткову руйнацію бар'єра вторгнення все одно відбулось, але на щастя, женці так і не наважились пройти крізь нього.  

І це вже перемога. Якщо слуга женців, зміг із легкістю впоратись із Левордом та вашим загоном, а також обірвати заклинання вчителя, то мені, навіть страшно уявити, на що здатні їх господарі. Тане, без образ, — Вул подивився на мене, — але нам тоді дуже пощастило, що вбивця Леворда тебе недооцінив.

Я махнув рукою, демонструючи, що не претендую на роль головного "мегонагібатора" Аймалара.

— А ще… — почав було знову говорити Вул, але Веладіус ухопив хлопця за вухо і відтягнув його в сторону.

— Юначе, а чи не занадто ви язикаті в присутності старших? Добре я — усього лише твій нікчемний вчитель, оскільки не зміг навчити  поваги, але ж тут присутній ще й магістр Тондаріус. І саме він повинен був розповісти про те, що сталося, чи ти вважаєш, що знаєш більше за нього?

— Облиш Веле, молодості властивий певний поспіх і нічого гніватись за це, тим паче Вул чудово впорався і мені майже нема чого додати. Лише можу зазначити, що женцям не пощастило почати своє вторгнення саме із нашого світу. Якщо аймаларців порівнювати по чисельності із загрійцями, то це населення всього лише декількох провінцій Республіки Вільних Міст. 

На додачу, ми змогли закріпитися в горах та добряче давати їм по зубах кожного разу, коли вони приходили, тож не дивно, що початок вторгнення настільки затягнувся. Втім, судячи з опису сувою, Мунграндал, от-от мав набрати достатньо сили для повної руйнації бар'єра. І саме завдяки вам  найгіршого не сталося.

Тож тепер, ви можете скинути тягар із ваших плечей. І взагалі, я пропоную якнайшвидше залишите це неприємне місце. У мене в столиці є свій будиночок, він хоч і невеличкий, але місця там має вистачити всім. У вас  є два дні аби відпочити й прийти в себе, а вже після завтра, ми маємо прибути до Сутінкової ущелини. — Магістр Тондаріус винувато подивився на мене. — Я розумію, що це зовсім не те, чого б хотілося людині, яка пів року, провела в камері, де проходить ритуал примирення, але повірте, часу в нас обмаль.