Глава 8 Перший суддя

— Леворд, я таки знав, що ти…! — радісний оклик малого, обірвався незакінченою фразою.

— Тан, ти один, а де Леворд? — з подивом подивився на мене Рааль. — І що з іншими, як зуміли вибратися? Де ми, шарги? — хлопець продовжував засипати запитаннями, а я мовчки стояв, не знаючи, із чого почати. Але, мабуть, тут треба в лоб.

— Леворд мертвий, та тварюка його все ж дістала.

У руках хлопця з’являються кинджали й він, прийнявши бойову стійку, з ненавистю в погляді, озирається на всі боки.

— Тан, ми повинні помститися за командира і вбити її! Та не стій стовпом, активуй зброю! Де та тварюка? Нас, що, залишилося тільки двоє? Вона поплатиться за все.

— Її тут немає, — сухо кажу я.

— Ти що дозволив їй так запросто піти?! І де тіло Леворда, він мене щойно призвав? Як я міг її не помітити, не прикрити командира? Адже ми вчилися відразу концентруватися і миттєво вступати в бій.

— Може ти, нарешті, заспокоїшся, перестанеш закидати мене питаннями й даси розповісти все.

— Що? — нічого не розуміючи уставився на мене малий.

На щастя, розгубленість хлопця тривала недовго. Він досить швидко взяв себе в руки та приготувався слухати, але зброю, так і не розвіяв.

Завершив описувати події, що відбулися із часу смерті Рааля, я став терпляче чекати вироку свого першого судді. Внутрішньо пишаючись тим, що зумів задавити в зародку лукаву думку — приховати, чия саме рука завдала останнього удару, що обірвав життя Леворда.

Тільки от хлопець не поспішав виносити вердикт, продовжуючи стояти в мовчазній замисленості, немов боячись ненароком спаплюжити святість нічної тиші, у силах якої, було допомогти йому зробити правильний вибір.

Минуло щонайменше пів години, перш ніж малий, знову заговорив.

— Тан, таки не звинувачуй себе в смерті Леворда. Ти все зробив правильно, іншого вибору в тебе просто не було. Насправді нам усім дуже пощастило, що це важке рішення довелося приймати тобі. Ми були занадто прив’язані до Леворда, і якби я опинився на твоєму місці, не впевнений, що знайшов у собі сили вчинити, як того вимагали обставини.

І вибач, моєю першою думкою було накинутися на тебе та встромити кинжал у печінку, але зараз розумію, що насправді ти всіх нас врятував. Спасибі тобі Тан.

Ось уже чого не очікував, так це подяки. Я навіть розгубився, ледве не вимовивши — На моєму місці так вчинив би кожен.

Знову повисла коротка пауза, а потім Рааль продовжив.

— Знаєш, Леворд зовсім недавно відкрив нам секрет злиття і навіть змусив кожного вивчити ритуал на пам’ять. Але ми не сприймали його слова серйозно, нам здавалася неможливою ситуація, за якої Леворд помре, а ми залишимося живі.

Відверті балачки це добре, але ми й так втратили надто багато часу, а тому без докорів сумління перебиваю хлопця.

— Рааль, потрібно якнайшвидше попередити Фелмора про нову загрозу, але я і гадки не маю, у якій стороні знаходиться долина.

— Дай мені хвилину, — попросив малий, це небо, воно, ніби стало іншим, помаранчеві місяці, так незвично… Ага, начебто розібрався, таки позаду нас захід, праворуч північ, отже південь розташований із лівого боку.

Ми почали забіг, взявши за основу, помірний темп. Усе ж варто економити сили, не по полю рівному біжимо. Йти, у загальному строю шаргів, було набагато простіше. Там сотні свинорилих, що бредуть перед тобою, встигали неабияк втоптати сніг, перетворюючи кучугури на практично тверду поверхню.

Поступово, ніч змінилася ранком, і я помітив, що навколо нас відбулися кардинальні зміни. Сніг більше не був помаранчевим, та й небо над головою значно прояснилося, а далеко попереду, так взагалі, мало насичене яскраво-блакитне забарвлення.

— Таки, портали, що відкрилися в цей світ, і різка зміна кольору неба якось між собою пов’язані, — вирішив перервати наше мовчання Рааль.

— Тобі краще знати, адже я тут недавно, — від задишки, що накотилася, ледве вдалося закінчити фразу, ще й голова запаморочилася, а в очах потемніло. Щоб не впасти овочем у замет, довелося різко зупинитися і присісти.

— Тан, скільки ти без їжі? — миттєво зреагував малий.

— З того самого ранку, коли сворги нас загнали всередину печери.

— Це скільки? Ти ж не забув, що я був мертвий?

— Добу.

— Не так уже й багато, хоча якщо зважати на те, що весь цей час ти або бився, або біг і до того ж ще й використовував кулі базилікса, то варто віддати тобі належне — ти таки, ще непогано тримаєшся, —  поплескав мене по спині Рааль.

— Якщо чесно, я теж голодний. Знаю, що призов повністю відновлює життєві сили, але в мене завжди так. Встаю з таким апетитом, нібито місяць нічого не їв, ще й нічний забіг сили підточив. Ось, що Тан, ти давай, продовжуй бігти, так щоб сонце було праворуч від тебе, а я поки спробую що-небудь нам роздобути й не переживай, повернуся швидко, тож не встигнеш заблукати.

Активувавши пелену світла, Рааль буквально розчинився в повітрі.

Це він молодець, що зметикував. Мені, здоровому дядьку, якось не з руки просити майже дитину, знайти, що-небудь поїсти. А так, він сам це запропонував, виходить, щось на зразок дружнього жесту.

— Тримай, — завзято промовив Рааль, виринаючи буквально в мене під носом і кидаючи в руки невелику тушку звірка, чимось схожого на куницю.

— І що мені з ним робити, — незрозуміло дивлюся на хлопця.

— Таки їсти, — звучить лаконічна відповідь, а в цей момент в очах малого грають бісенята. Рааль глузує, чудово знаючи, що до таких речей, як свіжування та готування, я маю дуже далеке відношення, що виражається, лише одним умінням — з’їсти те, що приготували інші, і сказати за це — СПАСИБІ!

— Що не хочеш? Воно й не дивно, — продовжує ламати комедію хлопець.

— Он, яке пузо від’їв на шаргських харчах.

Я подивився вниз на свій випираючий живіт, і тільки зараз згадав про балахон Леворда. Але ж пам’ятаю, я збирався використовувати його, як маскування.