Глава 25 Підземелля

Підйом завершився довгим тунелем, в кінці якого можна було помітити мерехтіння тьмяного світла.

— Що це? — здивовано запитав я у Ведмедя.

— Підземелля, — розправивши затерплі плечі, радісно промовив здоровань. — Нарешті, можна буде, хоч трохи розім’ятися.

Тунель привів нас до відкритого  майданчика, розміром зо два футбольних поля, краї якого закінчувалися прямовисними стінами, що здіймалися на десятки кроків вгору. По всьому периметру на висоті п’яти кроків, вилася широка окантовка зі слизу, яка випромінювала слабке люмінесцентне світіння.

Відразу вглиб майданчика ми не пішли, а зупинилися біля виходу з тунелю

— Тан, іди сюди, — покликала Алія, — поглянь.

Ставши позаду магеси й піднявши голову вгору, я уважно оглянув стіну, точніше ту її ділянку, на якій було викарбувано кілька незграбних рун. Що вони означають, я і гадки не мав, але серед них був один чудово знайомий мені елемент. 

Три викарбувані в рядок вертикальні рисочки, зверху і знизу яких, було по одній горизонтальній. Це ж римська цифра три — от і ще одна деталь, схожості світів, яку можна сміливо класти в одну скарбничку з Ктулху. Тільки в цієї трійки була одна відмінність, яка полягала  в глибині борозни. Перша риска практично не мала поглиблення, друга занурювалася сантиметра на два-три, а в третю можна було просунути руку по саме зап’ястя.

Для чого потрібні такі відмінності, ніхто пояснити не зміг. Трохи покопавшись у пам’яті, я раптом зрозумів, що серед рун, розташованих біля входу в підземелля, яке охороняв Нодіус, також була римська трійка. Лише компактність, з якою були накреслені руни навколо, і те, що я не знав, що шукати, не дали мені вичленувати її із загальної маси.

— Тан, — Алія вказала пальцем на римську трійку. —  Ця руна означає, що підземелля, належить до третього класу, тож  монгри, що мешкають у ньому, мають 11–14 ранг. У тебе зараз одинадцятий, цього достатньо, аби на рівних протистояти всім, кого ми там зустрінемо. Вийняток — хранителі залів. З ними на рожен не лізь і в точності роби все, що я скажу. Зрозумів мене?

Я ствердно кивнув головою.

— І запам’ятай Тан, — продовжила настанови магеса, — якщо знову залишишся сам і побачиш схожі руни, але з однією або двома рисками, це означатиме, що перед тобою підземелля першого і другого класу відповідно.

Підземелля першого класу — це ристалища, серйозну небезпеку там становлять тільки хранителі останніх двох залів, але як пам’ятаєш, остаточно загинути на ристалищі не можна. У підземелля другого класу одному краще не лізти. Ранг монгрів, що мешкають усередині, хоч і невеликий 6 — 10, але більша частина хранителів, може стати проблемою для недосвідченого одинака. Втім, як і вартовий. Якщо ж ти побачиш дві рисочки, що сходяться в одну точку, — тут Алія намалювала латинську букву V, — то обходь це місце десятою дорогою. Запам’ятав?

— Я знову кивнув головою.

— Ну що, готові? — закінчивши з лекцією, магеса повернулася до решти.

— Давно, — відповів Ведмідь, радісно розмахуючи масивною булавою. Ще в Туманному лісі її здорованеві презентував Рааль, принісши її з одного зі своїх рейдів.

— Ведмідь з Варлаксом йдуть першими. Решта, дистанція десять кроків. Дангор, Тан на тобі, «бутон життя» — можеш використовувати на свій розсуд, але «благодать рук» залиш для нього.

Не пройшли ми й двадцяти кроків, як позаду пролунав протяжний гул, що супроводжувався легкою вібрацією під ногами. Повернувши голову я здивовано присвиснув, побачивши на місці проходу глуху стіну. У цю ж мить смуги люмінесцентного слизу стали ще яскравішими, заливаючи майданчик білосніжним світлом.

Темрява відступила, відкривши нашим очам розташоване наприкінці майданчика кремезне дерево з потужним чорнильно-чорним стовбуром і густою, розлогою кроною, вкритою молодим білосніжним листям.

Третина шляху позаду, а я заворожений магією перетворення, не здатний відірвати очей і із захопленням спостерігаю за тим, як синхронно розпускаються непропорційно величезні бутони яскраво-червоних квітів, наповнюючи майданчик солодким ароматом.

Середина шляху й бутони закриваються назад, при цьому пелюстки починають змінювати свій колір. З кожним нашим кроком вони стають дедалі бляклішими, зсихаються і врешті набувають попелястого забарвлення. Слідом за ними починає сіріти й опадати листя.

З останнім листком на зсохлих бутонах з’являються зморшки. Гілки дерева скручуються і загинаються, а стовбур вкривається глибокими тріщинами.

У той самий час у нас над головами зависають і починають наповнюватися світлом три вогняні диски, випущені Алією. Але навіщо? Світла й так, хоч відбавляй.

За тридцять кроків від дерева магеса зупиняється, а ми продовжуємо рухатися далі. Вогняні диски супроводжують нас, з кожним ударом серця, палаючи все яскравіше.

П’ятнадцять кроків до мети й ось бутони лопаються, вихлюпуючи на землю потоки тягучої каламутно-зеленуватої рідини. Цієї ж миті люмінесцентне світіння на стінах зникає, занурюючи нас у майже цілковиту темряву, з якої лунає пронизливий тріскіт, що противно б’є по вухах.

Розжарені до білого вогняні диски, вмить влітають у пляму слизу, що розплилася навколо дерева й запалюють її, немов сірник бензин.

Тріскіт стає ще огиднішим, а з охопленого полум’ям слизу в наш бік починають вихлюпуватися оповиті вогнем кулі.

Два смарагдові спалахи й вся увага монгрів перемикається на Ведмедя з Варлаксом. Тварюки, що палахкотять вогнем, люто накидаються на здорованів, які ставши спиною до спини, намагаються не дати себе продірявити півметровим кістяним відросткам із вигнутим гаком на кінці. Кожна куля мала по дві такі псевдоніжки, що ховалися всередині тіла і вистрілювали назовні в момент стрибка. Інших кінцівок в охоплених полум’ям істот не було.

Частина монгрів, попри використані Ведмедем та Варлаксом навички, усе ж ринулись в наш бік. Відбивши щитом випад одного, я нанизав на кіготь другого, встигнувши пропустити удар гострим гаком у відповідь. Кіраса стримала удар, але сильно прогнулася, так що гематоми мені тепер точно не уникнути. Але це дрібниця, яка завдяки прискореній регенерації швидко мине.