Глава 14 Лут

Бою, як такого, не було. Поранені тварюки, нічого не могли протиставити нашому загону й безславно гинули один за одним. 

Лише їхній ватажок зміг видати якусь подобу протистояння, зіткнувшись із Міргом сам на сам. Але, як мені здалося, мовчун просто вирішив погратися, оскільки я нарахував щонайменше шість моментів, де навіть такий малодосвідчений фехтувальник, як я, одним ударом із легкістю міг завершити дуель. Мабуть, Мірг надто ненавидів свинорилих, а тому, не дозволив їхньому ватажкові померти швидко.

Залишивши аймаларця самостійно вирішувати, на яку смерть заслуговують закляті вороги його народу, ми з Раалем почали обстежувати тіла знищених монгрів. Як розповідав Ведмідь, що більший монгр, то довше його тіло залишається на місці загибелі, даючи змогу шукачам добути всі необхідні інгредієнти.

— Таки тут добра не менше, ніж на п’ятнадцять тисяч роулінгів! — з радістю вигукнув малий. — Одне його серце потягне на тисячі дві-три, а залози сотень на п’ять… —  Рааль замовк на півслові. Обличчя його змінилося і я побачив люту боротьбу хлопця із самим собою.

— Ні Тан, ми не будемо нічого вирізати. Це тільки затримає нас, та й нести барахло нема в чому. Давай краще подивимося, яке екіпірування випало й що з нього підійде тобі.

Воістину, здобич із монгрів подібного класу щедра та багата. Два елементи іменної броні, повний латний обладунок, зроблений із добротної сталі, два кинджали, двометровий спис і кристали посилення. Один великий смарагдового кольору, що збільшує ментальну силу на 18 відсотків і підходить для інкрустації в іменну броню. Два невеликих помаранчевих, які можна вставити у звичайну броню і тим самим збільшити свою спритність, швидкість і точність на 6 %.

З послушника цього разу іменна броня не випала, але й без неї нам знайшлося, чим поживитися — три малих чорних кристали на регенерацію та витривалість, а також добротний лук із сагайдаком стріл, який одразу забрав Рааль.

Латний обладунок, на жаль, мені не підійшов за розміром, тому ми його залишили на місці, а ось один елемент іменної броні я все ж начепив на себе. Ним, до моєї неприхованої радості, виявилася кіраса. З другим не пощастило, наплічники в мене вже були, тож із великим жалем і стискаючи руками шию внутрішньої жаби, ми вирішили його залишити.

Шукач, може мати, лише один комплект іменної броні, й із цим нічого не поробиш. Звісно, наплічник можна було б продати за хороші гроші, але шлях у нас попереду довгий і тягнути на собі зайвий тягар, бажання немає. Тим паче, що зараз, кожен день на рахунку. Із цієї ж причини не стали брати із собою спис, а ось один із кинджалів, той, що був із полегшеним руків’ям, я все ж прихопив. Балансування не ідеальне, але за потреби, думаю, зможу кинути влучно.

Також забрали із собою всі кристали посилення. Потім трохи подумавши й наплювавши на сморід, я стягнув з одного зі своргів добротний шкіряний шолом із металевими вставками. Нехай від сокири або булави він мене не захистить, зате допоможе позбутися всюдисущого холоду. З втратою балахона я сильно мерз і якщо кіраса зігріє тіло, то шолом голову.

Тільки-но Мірг побачив, що ми закінчили розбиратися з трофеями й готові вирушати в дорогу, як одразу ж провів серію коротких січних ударів, і ще живий сворг впав на землю, не в змозі поворухнути жодною кінцівкою. Я думав, що мовчун залишить його стікати кров’ю, але Мірг усе ж завдав вирішального удару, припинивши муки свинорилого.

Одна річ знущатися із супротивника, залишаючи йому, хоч і примарний, але все ж таки шанс на перемогу, а інша, приректи на марні муки. Хоча, можливо, я ідеалізую, і Мірг просто не став ризикувати, залишаючи свідка в живих. А що, як виживе та спрямує погоню по наших слідах?

Ми знову влаштували звичний забіг, щоправда, пересувалися помірнішим темпом, часто переходячи на крок, а потім знову прискорюючись.

Попри те, що погоні позбулися, загалом, ситуація не змінилася. Для нас так само залишалося життєво важливим якнайшвидше дістатися Північної долини, а тому ми поспішали. На трьох ніч ділити було набагато простіше, до того ж нас більше не підганяли переслідувачі, а тому я, нарешті, виспався.

Вранці знову продовжили біг. На щастя, ні своргські, ні шаргські патрулі нам більше не траплялися, мабуть, ми сильно обігнали банди, що прийшли до цього світу у наслідок вбивства Мурграндала. Питання тільки наскільки ми їх випередили? І чи достатньо буде виграного часу, аби жителі долини послали за підкріпленням та дочекались його? Можливо, варто прискоритися, перестати слухати тіло, що ломиться від втоми, і бігти ще швидше? — Це я повторював щодня, через не можу, підвищуючи темп.

Паралельно виникло ще одне питання:

— А що ми скажемо аймаларцям? Адже небезпека, про яку ми так поспішаємо всіх попередити — це наслідки наших недалекоглядних рішень. Звичайно, можна в усьому звинувачувати Леворда, з мертвого ж не спитаєш. Та тільки разом із ним вирушило семеро здорових чубів, які мають свою голову на плечах і тому, однаковою мірою винні в тому, що трапилося.

І тут, справа не тільки в моральній відповідальності. Можливо, місцеві, спочатку й не влаштують суд Лінча, завдяки давній дружбі та старим заслугам, але коли під стінами долини стоятимуть тисячі свинорилих. У їхніх серцях, може спалахнути справедливе бажання покарати винних. Причому з кожним убитим аймаларцем, воно буде тільки зростати.

Але, навіть, якщо жителі долини не стануть зривати на нас свою злість, то ось сильні світу цього, цілком можуть спитати й будуть у своєму праві.

Щоправда, на них мені, поки що начхати, а от на кого не начхати, так це на Луару. Леворд для дівчини був не чужий, а я його вбив, нехай він усе одно б помер, а я цим врятував наші життя, але командир загинув від моїх рук. Чи повірить вона, що в тих обставинах, не можна було вчинити інакше? А якщо повірить — чи зможе пробачити? І найстрашніше — як сприйме те, що через нас, її народові, тепер, загрожує знищення?