Глава 10 Трішки висновків

— Одна добра й одна погана, — з неприхованим сарказмом відповів я.

— Як ти вгадав? — щиро здивувався хлопець, не знайомий із кіношними штампами мого світу.

— Дар передбачення, що дістався в спадок від Леворда, — збрехав, не бажаючи витрачати сили на пояснення. Сьогоднішня ніч мене так виснажила, що хотілося просто впасти в найближчий замет і заснути, забувши про все на світі.

І ще, я був дуже злий на себе, за те, що не витратив на сон ті години, які безцільно провалявся в снігу, доки Рааль вів за собою погоню. На жаль, але мені, поки що не вдалося виробити той ступінь військового пофігізму, за якого з легкістю можна заснути під колискові звуки гарматної канонади.

Ну не зміг би я зімкнути очей, усвідомлюючи, що навколо повно шаргських банд. Розумом то я, звісно, розумів, що виявити мене можна, тільки якщо пройти за кілька кроків від кучугури, на яку я перетворювався, зариваючись у сніг. Але ось із мандражем та нервозністю, вдіяти, на жаль, нічого не міг.

— Таки не було в Леворда такого дару, — цілком серйозно відповів малий. — Значить, і в тебе бути не може. Проте, ти виявився набагато прозорливішим за нас і був єдиним, хто сумнівався в правильності затіяного Левордом походу на північ, а потім ще й відмовляв турбувати Мурграндала. Мабуть, ми настільки звикли до того, що Леворд завжди має рацію, що розучилися думати самостійно й перестали тверезо дивитися на те, що відбувається, — малий ненадовго замовк, збираючись із думками, а потім продовжив.

— Боляче розчаровуватися в тому, кого раніше вважав непогрішним, у людині, чиї рішення та накази звик виконувати беззаперечно. На жаль, але із часом починаєш вірити, що його успіхи — це твої успіхи. І поки все добре, з радістю годуєш власне его чужими досягненнями. Адже вони рівною мірою твої, просто ти йому передав право на їх втілення. Адже ти розумний і не станеш тягнути ковдру на себе. Він перший це придумав, йому й карти в руки, а від тебе всіляка підтримка та подяка.

І зовсім не розумієш, що відтепер у його прорахунках, рівна частка твоєї відповідальності. Навіть більша. Леворд помилився, лише одного разу, коли, бажаючи врятувати цей світ, приніс йому ще більші біди, а ми помилялися постійно, починаючи з того самого дня, коли бездумно стали виконувати всі його накази.

Втім, Леворд неодноразово намагався це виправити, але ми залишалися закінченими егоїстами, не бажаючи більше думати своїм розумом. І лише лестили собі, зараховуючи до власних заслуг частину чужого успіху.

Сказати по правді, не очікував я таких швидких змін і глибоких висновків від хлопця, зовнішній вигляд якого, на довгі роки ставив хрест у купівлі спиртного без паспорта.

Хоча чого це я, якраз гнучкість мислення, цілком характерна для підлітків. Чи не характерна? Юнацький максималізм, поки ще ніхто не скасовував.

А чи не зарано я почав зараховувати моїх друзів до стариганів. У нашому загоні до категорії твердолобих консерваторів можна віднести хіба що Варлакса. Лише йому на момент призову було далеко за сорок. А той же Мірг, попри те, що виглядає на всі шістдесят плюс, ще навіть не встиг розміняти третій десяток. Це що ж таке сталося в його житті? Адже він усього на кілька років старший за мене.

— Тан, у твоєму світі всі такі недовірливі? — вирвав мене з роздумів Рааль.

— Усілякі трапляються. Можливо, знай, я Леворда довше, сам би заразився його впевненістю. Але ти давай, краще переходь до своїх новин, тільки почни з хорошої, а то я втомився від поганих?

— Таки далі шаргів бути не повинно, ми успішно минули передові патрулі.

— Ну, це й так зрозуміло, шаргських слідів більше немає на снігу.

— Ти не зовсім правий, їх міг приховати сніг. Краще придивися, невже не бачиш жодних змін.

— Які ще зміни? — з подивом дивлюся на Рааля. — Степ, як степ, нічого нового, хіба що он той невеличкий гай чагарнику, розташований на відстані тисячі кроків, а позаду нього, дюжина тварюк, створених Великою Зміною.

І тут до мене дійшло, адже вони — це перші монгри, що зустрілися нам на зворотному шляху. Міг би й сам здогадатися, мені не раз говорили, що шарги їх вирізають дочиста. Цим також жити залишилося недовго. Хоча чи можна назвати їхнє існування життям? Хіба що формально.

— А яка тоді погана?

— Таки шаргські патрулі. Тепер їх обов’язково зацікавить наш слід. Раніше він був одним із багатьох і в очі, особливо не впадав. На нас звернули увагу, лише коли ми залишили після себе гору трупів. Але тепер, він єдиний на всю округу й рано чи пізно, якийсь патруль вирішить його перевірити, головне, щоб це не був великий загін, або навіть ціла банда.

Рааль підняв голову догори, — таки сподіваюся, чорні хмари в нас над головами не просто так і незабаром піде сніг, а поки що наш єдиний союзник це ноги. Можливо, ми встигнемо настільки відірватися, що жоден загін нас уже не наздожене.

— Не вийде, — лютуючи на недосконалість власного тіла, відповідаю малому, — ще кілька годин бігу в такому темпі, і я впаду без сил.

— Вибач Тан, я ж і забув, що після призову, повернувся повним сил. Стій, а ти хіба не спав, поки чекав на призов?

— Ні, якось не хотілося.

— Таки розумію, я б теж не заснув, а от Ведмідь, той миттю вирубався, його жалюгідними шаргами не злякаєш. Потерпи ще трохи, скоро організуємо привал. Тільки піднатужся, а я поки що перевірю околиці на наявність живності, пристрасть як хочеться їсти.

— З легкістю, — бадьоро відповідаю хлопцеві, із сумом розуміючи, чого мені це коштуватиме. Але Рааль має рацію і в мене, по суті, немає вибору.

— Падай, — виринувши, немов із нізвідки, пошепки скомандував малий, паралельно підсікаючи мої ноги, тим самим, допомагаючи, прийняти вертикальне положення.

— І заклинаю, мовчи, — випередив Рааль лайку, уже готову зірватися з моїх обліплених снігом губ.

— Таки жовтий пустельник, хоча в нашому випадку, доречніше було б назвати білий. Не думав, що вони зустрічаються на півночі.