Глава 53 Сіячі

Через кілька сотень кроків тунель круто повернув і став учетверо ширшим, при цьому видимість нітрохи не впала, завдяки люмінесцентному світінню. Веладіус, що йшов попереду, радісно вигукнув, — ні, ну я ж казав, що нам буде, чим тут зайнятися! Це все виглядає дуже цікаво!

Підійшовши ближче, я побачив перший із безлічі висічених на стіні малюнків, пустоти яких, були заповнені фосфоресцентною фарбою. Причому все зроблено настільки майстерно, що зображені на малюнках істоти виглядали, немов живі. Зовні вони походили на людей, тільки були надто худорлявими й мали подовжені кінцівки. У них не було рота і волосся, очі здавались непропорційно великими, а вуха витягнутими і злегка загостреними на кінці.

Істоти утворили коло, в центрі якого стояв чудернацький механізм — складна конструкція з безлічі шестерень і поршнів. У руках кожна з них тримала зменшену копію цього пристрою, щоправда, з невеликими відмінностями.

— Це сіячі! — вигукнула Луара, — а ось, що за незрозуміла штуковина по центру я не знаю.

— Схожі механізми були знайдені Нозгіусом на дні шахти, — задумливо промовила Алія, — а їхня подальша активація запустила Велику Зміну.

— Абсолютно вірно, — підтвердив слова магеси Веладіус. — Я теж читав його звіти, у них досить точно описані зображені тут пристрої, і це вкрай цікаво.

— Вчитель, погляньте, а на цьому малюнку механізму по центру немає, зате на його місці знаходиться вирва. А ось на наступному, сіячі кидають у вирву механізми, що тримають у руках.

А далі ми переходили від малюнка до малюнка, спостерігаючи, як на місці вирви, спочатку з’явився рівний майданчик, потім виросли гори, далі ми побачили печеру із цими механізмами всередині, ну а після, на малюнках було зображено як Велика Зміна почала перекроювати світ. Ще були картини ініціації на ристалищі, битви з різними монграми, візуалізація, особливо сильних навичок і під кінець, поява в цьому світі похмурих крилатих створінь, яких Алія назвала женцями.

Ці істоти виглядали вкрай моторошно. Та при одному погляді на них, потвора з фільму чужий, забилася б в конуру й почала ходити під себе від страху.

Дитяче обличчя з порожніми білими очницями, з яких повільно стікали криваві сльози, здавалося гротескною маскою муки. Пухкі, яскраво-червоні губи були пронизані отворами, крізь які стирчали загострені, мов голки, зуби. Лиса голова була посічена шрамами лоботомії, а навколо неї — вінець із колючого дроту, що глибоко врізався в шкіру, залишаючи криваві борозни. Коротка, масивна шия несла слід грубого шраму, який тягнувся від підборіддя до плечей.

Тулуб ховался під чорним, важким плащем, з-під складок якого виступали викривлені людські обличчя — застиглі в німому крику жаху. М’язисті руки завершувались скрюченими кігтястими пальцями, які міцно стискали два знаряддя смерті: палаючий меч, що ніби дихав полум’ям, та батіг, з якого сипались іскри, мов блискавки у бурі.

У цієї потвори не було ніг — вона ширяла в повітрі, немов тінь у нічному жахітті. За її спиною розходились у боки два гігантські язики темряви, що сплітались у хижі, майже живі крила.

Аби краще їх роздивитись ми підійшли впритул і майже одразу печеру залило яскраве смарагдове світло, засліплюючи нас і змушуючи заплющити очі. 

Коли ми нарешті змогли бачити, печера вже зникла. Навколо була одна порожнеча та проникливий голос, що линув, ніби звідусіль:

— Вітаємо вас, юні створіння, ми — Аталани, перші діти Творця. Життя найунікальніше та найцінніше, що є у всесвіті, великий дар, залишений у спадщину. Дар, який нам було доручено оберігати та примножувати. І ми старанно виконували свій обов’язок, перебуваючи осторонь, із цікавістю спостерігали за тим, як зароджуються, ростуть і розвиваються світи, втручаючись, лише у виняткових випадках, коли загибель загрожувала всьому живому.

Тисячоліттями нам вдавалося зберігати його заповіт, але потім прийшли вони — чорні душі, безумці, яким чужо все, до чого приклав руку Творець. Їхня мета нести смерть і руйнування, збирати криваві жнива, покладаючи на вівтар власної ненаситності, мільярди життів.

Це було перше справжнє випробування для нас. Ми билися не шкодуючи себе, забули про спокій, втратили поняття часу, а невдовзі, взагалі перестали пам’ятати життя до них. Нам почало здаватися, що женці були завжди й війна з ними є самим сенсом існування Аталанів. 

На жаль, нескінченно так продовжуватися не могло, наші сили невблаганно танули, а женцям, здавалося, не було числа. Тоді ми вирішили дати останній бій, заманили їх у пастку і використовуючи силу семи зірок, спробували знищити всіх разом, але зазнали невдачі. Ворог не був повністю знищений. Він, лише відступив, зазнавши серйозних втрат, а нас майже не залишилось.

Тоді ми кинули всі сили на пошуки споконвічного світу. Миру, який раніше був домом Творця і куди вхід суворо заборонений, а на порушників чекає смерть. Але для нас це вже  було не важливо. Адже ми вирішили, будь-що виконати його волю. Пройти обряд посвячення і стати сіячами — одними із безлічі інструментів, зниклого Творця.

І ми досягли свого. Дарована нам сила, дозволила наділити частинкою Творця кожен із населених світів, аби їхні жителі змогли отримати й розвинути навички, за допомогою яких у них з’явиться шанс у майбутньому протистоянні із женцями.

Але Творець виявився набагато щедрішим і крім сили, дарував вам бар’єр, а разом із ним і час, аби підготуватися до їхнього приходу. Будьте пильні, брати, витрачайте його з користю і не сподівайтеся, що женці обійдуть вас стороною, адже якщо ви програєте, наша жертва виявиться марною. Женці не знають спокою, не знають милосердя для них життя, полягає в смерті.