Глава 45 Дружба чи обов’язок?

— Веладіус! — Прокричала Алія, — я перевірю, що з ним!

— Навряд чи він зміг вижити, Алію, потрібно звідси вибиратися, поки тварюка не завдала повторного удару, — спробував зупинити магесу Фелмор, але куди там, Алія вже протиснулась крізь невелику шпарину перекошених дверей.

— Гайда за нею, — прогарчав Ведмідь, таранним ударом плеча, звільняючи прохід.

Бойовий майданчик центральної вежі виглядав жахливо, частина його обвалилася, захисний парапет виявився повністю злизаним, а підлога мала безліч тріщин та провалів.

— Сюди! — звідкись від нагромадження каміння, пролунав окрик Алії.

Підбігши, ми побачили Вула, учня Веладіуса, на грудях якого, лежав важкий валун, а з рота пузирилась кров. При цьому хлопець, ще й намагався говорити.

— Вчитель, він не дав мені. Чому?... Адже я вчив заклинання, воно виходило. Щит слави, моїх сил вистачило б… пожертвувати життям обов’язок учня… Але він, сам… — сльози покотилися по щоках хлопця.

— Ведмідь, Варлакс, — та не стійте толганами, приберіть із його грудей цю ​​штуку.

— Луара, у тебе є кулі базиліксу?

— Так, я взяла із собою, — промовила дівчина, дістаючи з-під плаща невелику сумку й передаючи до рук магеси синю желеподібну грудку.

— Раз, два взяли, — прогарчав Ведмідь і ми обережно підняли масивний камінь, лише мала частина якого, лежала на грудях хлопця.

Алія одразу приклала кулю, приводячи учня в норму.

Щойно рани затяглися, як Вул скочив і кинувся до місця, де вибух зруйнував і обвалив частину вежі.

Зупинившись на краю, хлопець поглянув униз і впав навколішки, хапаючи себе за голову.

— Вчитель! — Прокричав, він. — Навіщо?

— Аби жив ти! — замість Веладіуса відповів Фелмор, хапаючи хлопця за комір шкіряного жилета й підводячи на ноги, — хутко вниз.

— Не поспішай, Фелмор, зупинила старійшину Алія, — нам боятися тут, поки що нічого, Рааль сказав, що убивці Леворда ніде не видно, схоже він зробив свою справу й пішов, даючи шаргам, завершити почате. Краще поглянь, — магеса вказала рукою в бік зруйнованих воріт.

Центральною дорогою в бік площі селевим потоком перли шарги. Вони заповнювали увесь вільний простір фортеці, згортаючи в бічні вулиці та провулки. Зупинити їх було просто нікому, адже Танзор задіяв усі сили на стінах, намагаючись стримати своргів.

Шарги, що проникли у фортецю, спритно піднімалися сходами на ці самі стіни й атакували захисників зі спини, у той час, як натиск своргів і не думав слабшати.

Активувався портал, деякі командири вчасно зрозуміли, що фортецю їм не втримати та встигли відступити разом зі своїми людьми. А ті, чия удача та військове чуття, виявилися на порядок гіршими, зараз грузнули у вуличних боях, виграючи щасливчикам, що дісталися до площі, зайві хвилини.

— Є пропозиції? — стиснувши кулаки, запитав старійшина, але Алія нічого йому не відповіла. Вона ще раз окинула поглядом фортецю і звернулася до Вула.

— Ти зможеш створити заклик рівноваги?

— Я? — хлопець явно не очікував подібного запитання і розгублено подивився на дівчину.

— Звісно, ти,  тільки це заклинання, зараз, зможе всіх нас урятувати.

— Ні, — учень мага винувато опустив голову й ще більше поник, — куди мені до вчителя, він завжди називав мене бездарністю. Це я мав померти, — але Алія не стала слухати жаління хлопця.

— Портал? — звернулася вона до старійшини, але побачивши його осудливий погляд, пояснила:

— Не дивись на мене так, Фелмор, шаргів занадто багато, стовп світла тут не допоможе, а це саме сильне заклинання, котре я знаю.

— Якщо ви розраховували на портал, то таки вже пізно. Він більше неактивний, — перебив їх Рааль.

— Тоді будемо вибиратися за допомогою проколу.

— Ми повинні звільнити Барлока, — безапеляційно промовив Фелмор.

— Де він? — не стала сперечатися зі старійшиною магеса.

— Знаходиться під вартою в одному з будинків наприкінці тієї вулиці, — воїн махнув рукою, вказуючи на будівлі, довкола яких вже було повно шаргів.

— Можу перенести нас на дах будинку поряд із ним, — вклинився я, — він плоский і досить широкий, тож не промахнуся.

— Давай, — випалив Фелмор, але Алія підійшла до старійшини впритул, узяла його за плечі й дивлячись в очі, жорстко промовила.

— Портал більше не працює. Тан здатний здійснити, лише три переноси. Ми можемо звільнити Барлока, але там унизу на площі залишаться в пастці десятки бійців, яких можна врятувати. Тобі вирішувати, старійшино, як вчинити.

— Кілька ударів серця, воїн розгублено мовчав, розриваючись між дружбою та обов’язком, але в цій сутичці командир гарнізону Північної долини переміг Фелмора.

— Ти маєш рацію, — хриплим голосом промовив він, — чим більше воїнів ми врятуємо зараз, тим більше шансів у мого народу вижити. Я дав слабину, не ти маєш про це нагадувати, пробач мені, друже Барлок.

— Фелморе, шарги вже близько,— знову покликала старійшину Алія,— прості воїни знають про наші пригоди?

— Ні, тільки слухаючі. Для решти аймаларців причина полону загрійців залишилася таємницею.

— Зумієш їм наплести щось правдоподібне, аби нас не схопили, коли ми виберемося звідси.

— Так, — кивнув Фелмор і ми кинулися до сходів. Часу в нас залишалося обмаль, адже шарги були вже на підступах до площі.

Спуск виявився важким, вибух пошкодив гвинтові сходи й нам часто доводилося долати завали та перестрибувати місця, де сходи обвалилися на декілька прольотів вниз.

А потім ми зіштовхнулися із загоном воїнів, які вирішили використати вежу, як останній рубіж захисту. Причому вони тут такі були не одні, всюди на нижніх поверхах, аймаларці тягнули до вікон важкі меблі, намагаючись побудувати барикади.

— Хто хоче жити, за мною! Командний голос старійшини, що обіцяв порятунок, подіяв на аймаларців краще за тривожний горн. Воїни залишили згубне заняття дорожче продати свої життя і попрямували за нами.