Глава 77 Відступник

— Друзі, відійдіть, — роздається в моїй голові м’який, мелодійний голос. — Ви гідно бились, але тепер настала моя черга. Луаро, дитино, а ти не зупиняйся, твоя музика, то єдине, чого мені зараз не вистачає.

Здивовано обертаюсь, намагаючись зрозуміти, чиї слова звучать в моїй голові й ловлю на собі погляд величезних блакитних очей, що належали істоті, одягненій у  броню магістра Тондаріуса, тільки трішки змінену, оскільки вона повністю вкривала непропорційно довгі руки. А ще в істоти не було волосся та й вуха мали вигляд не зовсім людських. Здається, вони були в нього витягнуті, але їх я роздивитись не встиг, так як змушений був відвести очі, оскільки обладунки почали випромінювати яскраво-сліпуче сяйво.

— Почувся сміх, настільки щирий та безтурботний, що я не міг повірити, що він належить женцю.

— Відступник, я б мав здогадатись, жоден із тих хробаків, що піддалися вашій пошесті, не здатен був провернути щось подібне.

— Але Альтарес усе ще стоїть, — насмішливим тоном прозвучали в моїй голові слова магістра Тондаріуса, чи правильніше було б зараз називати його сіячем. — Велани виявилися вам не по зубах.

— І як давно ти один? — якось буденно прозвучало запитання женця.

— Тебе це не стосується, — голос магістра різко змінився, став жорстким.

— Маєш рацію, мені байдуже, скільки часу ти провів у цій клітці, але я не можу позбавити себе маленької радості, — губи женця розпливлися в самозадоволеній посмішці. — Альтарес та всіх його жителів знищено. І  сталося це  п’ять століть тому. Ті хробаки до останнього сподівалися, що так обожнювані ними сіячі, прийдуть на допомогу та врятують їх.

 Врятують, від чого?! — Обличчя женця перекосила гримаса гніву. — Це ж наскільки треба бути безпринципними створіннями, аби так глумитися над тими, кого прирікаєте на смерть. 

Сіячі, влучну назву собі підібрали, нічого не скажеш, ви й справді розносите насіння своєї пошесті, а нам потім доводиться прибирати за вами. От тільки ми ніякі не «женці» й воліли ніколи не чіпати того бур’яну, що ви розкидуєте по світах. Проте ви не залишаєте нам вибору. Досить бігати від нас, досить ховатися! Майте сміливість зустрітися обличчям до обличчя та відповісти за свої гріхи!

— Які ще гріхи?! — із запалом прокричав Тондаріус. — Ви знищуєте все, до чого доклав руку Творець.

— Творець? — жнець із недовірою подивився на магістра й так і застиг, буравлячи його напруженим поглядом, а потім здивовано промовив, — Виходить, вони не просто запечатали твою силу, а ще й стерли пам’ять. Ти мене здивував, ніколи не чув про подібне. Тепер ти віриш у ті самі казки, що й ці хробаки. Мушу визнати, подібне покарання, навіть гідне того, аби я про нього розповів конклаву суддів, це ж треба, змусити Аталана битися за ті ж самі переконання, що й цих хробаків. Мені кортить дізнатися, що ти накоїв, аби вони так вчинили зі своїм, але твоя пам’ять… Що ж, тоді мушу тебе розчарувати, ніякого Творця не існує, а наша війна…

Договорити жнець не встиг, земля під ногами різко пішла в сторони й аби не звалитися в прірву, йому довелося змінити наконечник батога на щось схоже на гак, зачепитися ним за край і підтягнувшись, вирватись із пастки за мить до того, як земля знову зійшлась.

— Старійшини попереджали, що слова женців подібні до соку вовчанки, отруюють усе, до чого торкаються. Твоєму брехливому язику не задурити голову ні мені, ні цим відважним молодим людям, що з радістю готові віддати життя за свій народ. 

Блискавичним стрибком Тондаріус скоротив відстань і обрушив на женця свій меч, що випромінював блакитне сяйво. Але дістати чужинця так і не зміг, лезо клинка зустріло на своєму шляху батіг, що в черговий раз змінив форму й зараз у товщину міг посперечатися із канатом.

— Мабуть, я не стану тебе вбивати, — посміхнувся жнець і завдав батогом удар у відповідь, змушуючи Тондаріуса, закритися золотавим щитом та зробити крок назад, настільки вийшов сильний удар.

— Мені дістане неймовірного задоволення, спочатку повернути тобі пам’ять, а потім змусити дивитись на те, як гине приречений вами світ.

— Воістину, язик женця, подібний до язика змієголова, — контратакував Тондаріус, хитрим випадом з-за щита, змушуючи супротивника захищатися. — Але в тебе не вийде задурити нам голову, старійшини залишили мене тут, аби в день, коли ви прийдете, я бився із людьми пліч-о-пліч.

— І ти сподіваєшся мене перемогти разом із цими жалюгідними хробаками? Думаєш налякати музикою, та дешевими фокусами? Я покажу тобі, що таке справжня міць, тільки зроби ласку, не помри занадто швидко. — Жнець хижо посміхнувся, блискавичним стрибком, розриваючи дистанцію. Схрещений удар обох батогів і у повітрі формується руна із безліччю візерунків, від яких у бік Тондаріуса тягнуться смертоносні промені. От тільки магістр встигає промовити заклинання та прикритися захисним куполом при зустрічі із яким, промені починають рикошетити у всі сторони. У стрибку хапаю зблідлу Луару та валю її на землю, закриваючи собою. При цьому моє сонце так і не залишає своєї гри.

Коли руна, нарешті, вгамувалась на галявині залишилось троє. Я, Луара та магістр Тондаріус, щит якого, з легкістю витримав цей страшний удар. На жаль, Алії не пощастило, на тому місці, де вона стояла залишилась глибока вирва і єдине, що хоч якось могло компенсувати її втрату, було здивоване обличчя женця.

— Мабуть, я можу собі дозволити бути із тобою трішечки відвертим, — голос магістра звучав самовдоволено. — Адже це саме тобі не вдасться пережити нашої зустрічі. Я довго пробув у цьому світі, аби розгледіти його потенціал. Магія, вона зустрічається в багатьох місцях, але тут концентрація ефіру настільки велика, що для того, хто знає, як ним користуватися, майже не існує меж.

— Багато говориш, — зло прогарчав жнець і почав формувати руни одна за одною, поливаючи Тондаріуса смертоносними потоками вогню, електричними розрядами, чорними кулями та ще безліччю усіляких "навичок", більшість із яких, я  вгадував інтуїтивно, оскільки, накривши своїм тілом Луару, лежав на дні однієї з вирв, що утворили смертоносні промені.