Глава 60 Долина Толганів

Як заснув, навіть і не помітив, пам’ятаю бурмотів, щось ніжне, сонцю на вухо, а потім ранок. Ні Алія, ні Фелмор будити нас не стали, поділивши ніч на двох.

Єдине, магеса підняла мене незадовго до світанку, аби пришвидшити призов.

Щойно повернув до життя Рааля і віддихався, приходячи до тями від посмертного болю, як ліміт на використання навичок обнулився і я зміг призвати ще й Дангора.

— Тане, гарний жарт  провернув, поважаю, — привітав мене лікар. — Розплющую  я очі й думаю, як буду розправляюся з тварюкою, яка з легкістю відправила мою ста тридцяти кілограмову тушку в політ? А її й сліду немає. Ну, думаю, значить поживу ще. Встаю і тут шарги замість того, аби й далі бігти вперед, різко повертають у мій бік і буквально втоптують в землю.

— Пробач, — винувато промовив я, — довелося терміново рятувати Фелмора, а потім уже не ризикнув повернутися за тобою, та й нам знову довелося тікати.

— Таки було б непогано, аби ви нам розповіли всю історію, — зажадав Рааль, — а то я краєм вуха почув від Луари, ніби Тан самотужки розправився з убивцею командира. І тепер, навіть не знаю, як далі вірити словам чарівників? Може, поділитесь, як вам вдалося від нього втекти?

- А ми не тікали, убивця Леворда і справді мертвий, - промовив я й одразу захвилювався, дивлячись на відвислі щелепи своїх друзів. Як би ті в них не повідпадали.

- Тане, ти це серйозно? 

— Нам час іти, — вклинилася Алія, — Тан по дорозі усе вам розповість. 

Поки підіймалися вгору встиг переказати всі події, що відбулися, і дати потримати в руках  метал, але як і очікувалося ні Раалю, ні Дангору нічого не було відомо про нього.

А щойно ми опинилися на хребті, як у мене дух перехопило від побаченої картини. Внизу, наскільки вистачало погляду, розкинулася величезна долина й лише вдалині, можна було побачити обриси ще одного гірського масиву.

— Це долина Толганів, — не без гордості промовив Фелмор. — Вона бере свій початок від Сутінкової ущелини та веде до самого серця гір, а там і до Великої долини недалеко. Усього то й потрібно, що піднятися на перевал Божевільного Коваля, потім спуститися в ущелину Рока й ти опинишся перед воротами, що перекривають вхід у Велику долину.

Це ж якою повинна бути долина, де знаходиться  столиця аймаларців, що Великою назвали її, а не ту, котра перед моїми очима.

При її епічних розмірах, вона ще й доволі мальовнича. Плями зелених лісів, припорошені снігом, перемежовувалися з полями, вкритими пожухлою травою, а серед них, немов брами в невідому безодню, розкинулися озера, скуті синюшним льодом.

А ще, я помітив безліч селищ, розташованих на берегах цих озер і навіть одну фортецю, правда, звідси вона здавалася якоюсь крихітною та несправжньою, наче збудований дітьми піщаний замок.

Поки спускалися вниз, настав час чергового призову і я повернув Ведмедя.

Уважно оглянувши нашу компанію, здорован хмикнув і пробурчав. — А де ви поділи замориша зі своїм учителем?

— Ведмідь, у нього є ім’я, — суворо промовила Алія. — І вистачить із ним задиратися, поводитесь, як діти…

— Можу сміливо стверджувати, що Веладіус точно живий, — промовив я, — він створив заклик рівноваги, який добив залишки шаргської банди, думаю і з Вулом також усе гаразд, але чекати на них ми не могли.

— Якщо фортеця не зазнала повторної атаки, то вони потраплять до  Сутінкової ущелини, навіть, раніше за нас, — підтримав мене Фелмор, — ми змушені були звернути з дороги, тікаючи від погоні й у них, тепер півдня фори.

Спустившись у долину, ми одразу опинилися в одному з невеликих лісків. Дерева, що тут росли, нагадували розлогі дуби, щоправда, їх крони, замість листя, були вкриті довгими темно-зеленими колючками.

Не дивлячись на те, що під ногами хрумтів сніг, пересуватися тут було набагато простіше, ніж у Туманному лісі, де кожен твій крок був у невідомість.

Наш шлях крізь нього міг би видатися досить нудним, якби не місцеві монгри.

Хрускіт гілок по-зрадницькому порушує лісову тишу й Рааль, одразу активує «подвійний стрибок», який миттєво переносить хлопця нагору, туди, де серед розлогих гілок столітнього «дуба» з’явилися два невеликі миловидні звірятка, що чимось нагадували єнота.

Монграм вистачило всього по одному удару, аби мертвими звалитися вниз, але за мить до цього, вони встигли випустити з духових трубок близько дюжини тонких і гострих, як голка, колючок.

Більшість шипів я взяв на себе, вчасно встигнувши збагнути, що ціллю монгрів, може бути тільки Луара з її скромним за мірками нашого загону, сьомим рангом. Хоча якщо враховувати, що вона чарівник, які на пару з магами мають штраф у розвитку, то її ранг чотирнадцятий, що навіть більше ніж у мене, ось тільки для монгрів це нічого не означає.

Відчуваю, як німіє права нога — це один із шипів потрапив у зчленування обладунків. Витягаю чужорідний предмет і пробую нею поворушити, начебто, виходить, але рухи скуті, нога, ніби реагує із запізненням.

Паралельно спостерігаю відблиски смарагдового світіння, що спалахнуло позаду й легкий стукіт шипів об метал.

— Не хвилюйся Тан, — плескає мене по  плечу Дангор, — дія отрути швидко мине, при твоєму опорі до стихій, вона небезпечна, лише у великих кількостях.

— Луара, тебе не зачепило?

— Ні, плащ чудово впорався. Я витягла чотири шипи. Вони застрягли у верхньому шарі тканини, проте броню, пробити не змогли.

Над головою пронеслися густі клуби туману, і ще два монгри впали вниз. Я не став берегти  метальні ножі, отримані від хранителя підземелля, і один за іншим відправив їх у монгрів, що стрибали між гілок у нас над головами. Влучність моя вже на надлюдському рівні, тож жоден із  ножів не залишився без своїх жертв.

Незабаром із монграми було покінчено. Крім мене з прикрими наслідками від поранення шипами, познайомилися ще Ведмідь та Фелмор. Навіть обладунки здорованя не впорались, а шипи, то були не металеві, а являли собою, звичайні колючки дерев, змочені отрутою.