Глава 37 Маг та його учень

— Я, це, вони, — бентежачись і розтягуючи слова, Сайгон розгублено глянув у наш бік. Видно, він тільки зараз усвідомив, що за весь цей час, навіть не спромігся дізнатися  наші імена. Типовий вояка, який віддає перевагу не словам, а діям. Для чого імена? Коли мечі все сказали за нас.

Втім, намісник не став далі мучити свого друга і, склавши руки у вітальному жесті, відрекомендувався.

— Мене звати Танзор, я намісник долини Трьох Озер. Вибачте моєму другові, у нього й у думках не було вас образити або виявити неповагу. Ми дуже вдячні за допомогу, просто останні дні виявилися не найлегшими. Шарги цілими днями атакують стіни й думки наших воїнів тільки про те, як їх захистити, а тому ще раз прошу, пробачити його.

— Не турбуйтесь, шановний Танзор, ми все розуміємо, — магеса дружньо  посміхнулася у відповідь.

— Мене звати Алія, а це мої друзі, — дівчина, по черзі вказуючи рукою, стала відрекомендовувати нас, тоді як Танзор, підходив і особисто вітав кожного. Причому глава нікого не залишив без доброго слова, щиро захоплюючись нашою зброєю, силою, доблестю та відвагою. На що Дангор, не втримавшись, розплився люб’язностями у відповідь, чим заслужив від магеси, гнівного погляду.

Коли з привітаннями було покінчено, глава, нарешті, перейшов до більш важливих питань.

— Що вас привело? Загрійців, не часто зустрінеш так далеко за межами наших основних фортець, а особливо тепер. Як ви змогли оминути банди шаргів і чому мені здаються знайомими ваші обличчя?

— Ми із загону Леворда. Минулого року відвідували вашу долину під час свят, влаштованих на честь воїнів, що досягли п’ятнадцятого рангу.

При цих словах старійшина ще раз уважно вдивився в наші обличчя.

— Так, звісно, починаю пригадувати, ви прибули разом із Фелмором, одним із винуватців урочистостей. З вами тоді ще був представник королівської сім’ї Монархії Дастан. Фелмор мене, навіть знайомив із ним.

На обличчі Танзора відобразилася активна мозкова діяльність, було видно, що він намагається пригадати обставини тієї зустрічі.

— Точно, його звали Леворд, дуже цікава людина. Я пам’ятаю, як ми з ним кілька годин проговорили. Спочатку він розповідав про дива, що можна купити, лише в Граді Золотих Купців. Потім ми дискутували про принципи державного устрою, а під кінець, він почав випитувати в мене про шаргів та жнеців. Щоправда, на цьому наша розмова швидко закінчилася. Не думаю, що я міг розповісти щось, чого б він і так не знав. Стривайте, а де ж він сам?

— Загинув, — трохи тремтячим голосом промовила дівчина.

Для Алії, смерть Леворда, усе ще була болючою темою, і я бачив, які зусилля вона докладає, аби просто говорити про нього. Втім, намісник виявився проникливим і не став більше смикати рану, випитуючи обставини загибелі командира. Натомість поділився своїм болем.

— Мій брат, він був кращий за мене у всьому, тому й загинув разом зі своїм загоном, ставши між шаргами та невеликим селищем на заході звідси. А мені доводиться жити далі й у міру моїх скромних сил доглядати долину та його родину. У нього тут залишилася донька з допитливим поглядом, а також молода, але сильно постаріла душею дружина. — Провівши рукою біля краю ока, ніби прибираючи смітинку, старійшина вирішив змінити тему.

— Так що привело Вас?

— Останні роки ми жили в Північній долині, але близько місяця назад покинули її, вирушив на пошуки інформації про женців. А коли повернулись,  застали лише руїну та попелище, тож і попрямували одразу  до вас, сподіваючись, хоч щось дізнатися про долю не байдужих нам людей.

— Подвиг гарнізону Північної долини вартий того аби про нього склали пісню слави. Воїни та мешканці селища протягом трьох днів успішно протистояли силам, що за чисельністю, у десятки разів переважали їх власні. Тільки руйнація стіни, причому одночасно в кількох місцях, змусила їх відступити, але вони не пішли до нас, а ще довго водили за собою шаргів вузькими та небезпечними стежками, постійно контратакуючи, а коли гнорл усвідомив марність подальшого переслідування і повернув назад, вирушили до застави Невгамовного Тирга. На жаль, воїнів вціліло небагато, але жертва була недаремною. Їхні діти, відправлені в супроводі кількох жінок, встигли дістатися до нас.

— Від Північної долини мало що залишилось, — підтвердила слова старійшини Алія. А можна нам поговорити з кимось із тих, хто вижив?

— На жаль, їх тут уже немає. Ми знали, що наступною ціллю шаргів стане наша долина, а тому одразу почали евакуацію дітей та старих, переправляючи їх за допомогою порталу у Велику долину. Причому насамперед відправили тих, хто прийшов до нас із Північної.

Знаєте, іноді я запитую себе, а чи не повинен був я, наплювавши на наказ першого радника, вирушити разом зі своїм гарнізоном на допомогу Фелмору. Звичайно, це було б ризиковане рішення, адже на захисті моєї долини в цьому випадку залишилося трохи менш як сто воїнів. Але і з меншою кількістю сил вирушати було просто безглуздо. З початком навали гарнізон долини Трьох Озер сильно порідшав. Ситуація в сутінковій ущелині, атакованій одною із перших, сильно ускладнилася і всі резерви долин Північного краю були стягнуті туди.

— А Фелмор, він і зараз перебуває на заставі Тирга?

— Ні, наскільки я знаю він та його люди, були терміново викликані до столиці.