Глава 71 Обряд примирення

Італ виявився ще тією гнидою і зрозумів я це тільки тоді, коли до кімнати, де мав проходити обряд примирення, привели Луару. І хоч натягнув на неї кайданки та затягнув сюди Лотр, але без дозволу магістра Мелдаріуса в нього нічого б не вийшло, а як показав суд, Мелдаріус виконує все, що йому накаже Італ.

Якби я знав, що вони опустяться до такого, то ще під час суду спробував втекти, активувавши прокол. Але відчуття провини й ледве почута фраза, — це ще не кінець, — кинута Фелмором, зупинили мене. От тільки зробивши із Луари заручницю, вони розв’язали руки моїй совісті. 

«Масовий прокол буття» — нічого, ми так і залишилися всередині кімнати. Я жодного разу не перевіряв, чи можливо його активувати знаходячись у замкненому просторі. Виходить, що не можна, втім, Лотр, навряд чи заздалегідь не передбачив чогось подібного з моєї сторони.

— Призивай усіх, інакше їх місце займе твоя дівка, — помітивши розчарування на моєму обличчі, задоволено посміхнувся слухаючий.

— Тане, не треба, я витримаю, — гордо піднявши підборіддя, промовила моє сонце.

І тут, якщо чесно, я розгубився. На пам’ять одразу прийшли історії, котрі так полюбляв розповідати Сиплий під час застіль у сауні. Про те, як справжні пацани, залишаються зі своїми братиками до кінця і ніколи не проміняють їх на спідницю. Що справжня сім’я, то братва, а дівка так, ладна, лише гріти постіль, а діти, то взагалі, баласт. І тоді, я із ним щиро погоджувався, а зараз, навіть не носи Луара під серцем мою дитину, я б не знайшов у собі сили дивитись на її страждання. Як же кепсько на душі, таке відчуття, що обряд примирення вже почався.

— Тане, призивай, — почув я гуркіт кайданів, а потім на моє плече опустились руки Алії, — ніхто з них точно не оцінить подібної жертви, та й ти сам розумієш, Луара чарівник, вона потрібна Аймалару, а ще, ваша дитина.

— Я-я-я — моє сонце подивилась на нас і не знайшла, що відповісти, лише поклала руки на округлений живіт і тихо заплакала, а ця гнида Лотр, навіть не дав її втішити й відчинивши двері почав кричати, аби негайно починали обряд примирення, якщо через дві хвилини нас не стане на одного більше. Тож мені довелось призивати.

Ледве я повернув Ведмедя, як Луару одразу вивели, а через кілька хвилин, на вихід пішли й ми. Під посиленим конвоєм, із кайданами на руках і ногах, нас переправили до темниці, якою на цей раз виявилось спеціально облаштоване для подібних цілей підземелля. Доки йшли я трішки роздивився столицю і знову відмітив рівні лінії вулиць та типові кам’яні будинки, хіба що тут, вони висотою сягали в чотири-шість поверхів, але ні про які архітектурні вишукування на зразок корчми «Ікл шарга» й мови не було.

А ще, навколо не було гнівного натовпу, котрий би став закидувати нас гнилими овочами та кричати: — «розіпни», — як це зазвичай показувалось у фільмах. Роззяви звичайно були, але вели вони себе досить цивілізовано, так, лише недобре косились.

Доба відносного спокою, за виключенням скиглення Ведмедя на рахунок відсутності нормальної їжі, й ось наш загін у повному складі в кімнаті, де має відбутися обряд примирення. 

На цей раз Луари тут не було, тож я мав змогу нормально все роздивитися. У порівнянні із нашою камерою кімната була справжнім палацом, квадратів триста не менше. Кам’яні стіни та підлога були рясно вкриті чорними рунами на зразок тих, що ми бачили в кабінеті Танзора, а от стеля, із нею все було не так. По-перше, зроблена вона була зі скла, а по друге, у скло були вплавлені великі кристали посилення й разом вони утворювали одну велетенську руну в центрі котрої, стояв Мелдаріус і пронизливо дивився на нас. І де тільки поділася його колишня невпевненість. Маг активно відкривав рота, явно щось зачитуючи, але голосу його я так і не почув.

А потім, кристали налилися сяйвом, яскравим, різнокольоровим, захопливим настільки, що я більше не мав сили відвести від них очі, а моє тіло повільно почало підійматись вверх і чим ближче я був до стелі, тим менш виразним воно ставало. Коли я повністю перетворився на привида, кристали почали затягувати мене в середину. Одразу стало зле, запаморочилася голова і я втратив свідомість.

Розплющивши очі, помітив, що лежу один по центру кімнати, нагорі нікого не було, а кристали погасли й більше не випромінюють ніякого сяйва. Поворушив руками, ногами, наче все зі мною добре, підвівся, стояти можу, тільки голова трішки паморочиться. Пройшовся від одного краю кімнати до другого, ніде немає дверей, а ще, щезли руни на стінах. Що ж, слухаючі випускати нас звідси не збиралися, тому двері демонтували та заклали камінням, але навіщо такі складності, я не Ведмідь, вибити їх не зможу, у мене навіть зброї немає? Цікаво й де поділися мої друзі? Вони точно живі, я це відчуваю, але навіщо їх звідси забрали?

Не знаю, скільки часу нічого не відбувалося, але від бездіяльності я почав уже дуріти. Спробував було заснути, проте скільки не намагався, нічого в мене не виходило, а потім прийшов свербіж. Спочатку він ледве відчувався, але з кожним ударом серця ставав усе нестерпнішим, аж доки мені не кортіло зідрати шкіру живцем і коли я думав, що вже не витримаю і почну кричати, свербіж відпустив. З годину я пролежав приходячи до тями, а потім  свербіж повернувся знову.

І коли я вже почав вважати, що свербіж, то нормально й він є чимось невіддільним від мого організму, йому на зміну прийшло оніміння. Частини тіла поступово переставали мене слухатися і це було важко в першу чергу морально. Перетворитися на Хокінга, для  людини, чий розум не настільки допитливий, аби знайти себе в науці та з кожним днем божеволіти від бездіяльності, то жахіття, куди страшніше, якогось свербежу.

Наступна кара за відчуттям була такою, наче по моїм венам текла розпечена кров. Неспроможний більше її терпіти я просто лежав на підлозі й тихо скиглив, ні про що не думаючи.

Родзинкою тортур став зубний біль, але не зовсім звичайний, здавалося, карієс торкнувся кожної моєї багатостраждальної кістки, а ще цей нескінченний, мерзенний звук бормашини, тієї самої, що за шкільних часів, залишила невиліковну рану у свідомості кожного підлітка із дев’яностих.