Частина І. Глава 1 Ціна життя

Активовано навичку «берсерк».

Навіть сама смерть не здатна впоратися з вашою люттю і бажанням жити. Біль, втома, спокій невідомі вам доти, доки ворог не переможений. Ефективність вашого тіла, уміння і міць навичок, збільшені в шість разів, а міцність броні та сила ураження зброї — удвічі.

Обмеження — час дії навички не більше 700 ударів серця.

Встаю живий та здоровий, немов і не валявся безпорадним овочем усі ці нескінченні години. Переповнене енергією тіло готове дати їй вихід та жадає дій. Але натомість я продовжую стояти на краю прірви й безцільно дивитися вниз загнаним у смертельну пастку звіром.

Яке божевільне відчуття знати, з точністю до удару серця, скільки тобі залишилося жити. Невблаганний відлік часу, подібний до м’ясника, який буденно йде до чергової жертви, приготованої на забій.

Для смерті — я один із багатьох, а вона  для мене — все.

Більше не буде другого шансу, так милостиво дарованого Левордом. Тільки тепер я по-справжньому усвідомив, наскільки великий мій борг перед цією людиною. На жаль, але віддати його я вже ніколи не зможу.

Леворд мертвий, після такого не виживають. Моє невдале приземлення, найкраще тому підтвердження, але ж ця тварюка ще його й поранила. Наш командир звалився з обриву, так і не прийшовши до тями. Можливо, уже тоді життя покинуло його тіло.

Смерть це не страшно, свідчу з власного досвіду. Перевертаючись і ламаючи кістки всередині власної машини, я так і не встиг відчути нічого подібного до того жаху, що зараз сковував мою свідомість. Поки що живий, але вже точно знаю, що за кілька хвилин, мене не стане й цього разу назавжди.

Очікування смерті, ось, що по-справжньому страшно. Напевно, теж відчувають люди, що піднімаються на ешафот. Хоча, гадаю, і тоді в них жевріє надія, що це ще не кінець. Але в моєму випадку, навіть сподіватися на диво безглуздо. Весь мій багатостраждальний досвід попередніх днів, що злилися в нескінченну низку перероджень, чітко свідчив — жити мені залишилося всього 700 ударів серця, вірніше, зараз і того менше.

Може, стрибнути із цього обриву, аби якнайшвидше покінчити з внутрішніми терзаннями. Яка тепер уже різниця?

На щастя, інстинкт самозбереження вчасно бере верх. Кажуть, у більшості людей, які вчиняють самогубство, він також встигає спрацювати, але найчастіше, занадто пізно. У момент, коли тіло, безвольною лялькою здійснює свій останній політ вниз.

А от мені пощастило, причому двічі. По-перше, я так і не здійснив фатального стрибка, а по-друге, вже через декілька ударів серця після перемоги над власною слабкістю, розгледів далеко внизу червону пляму, яка чітко виділялася на снігу. Ковзнувши по ній поглядом, помітив, що вона закінчується людським силуетом, який сидить, спираючись спиною об валун.

Побоюючись, що зір, у змові з підступним мозком, намагається видати бажане за дійсне. Продовжую вдивлятися вниз.

Нині моя пильність значно вища, ніж у земне буття, а зважаючи на позитивні ефекти берсерка, не дивно, що я все ж таки побачив ледь помітне ворушіння балахона в районі грудей.

— Невже живий? — говорю сам до себе, відмовляючись у це вірити. Але факти вперта річ, і якщо підняття грудної клітки можна було, хоч якось пояснити: наприклад, поривами вітру, і плювати, що я його не відчуваю, то явне ворушіння рукою, у тому місці, де на колись білосніжному вбранні, безформенною плямою розпливлася чорнота, чітко вказувало на те, що пацієнт скоріше живий, ніж мертвий. І до нього, не так уже й далеко, кроків сто вниз не більше. Це добре, оскільки досвід мого останнього перенесення показав, що дальність у 900 кроків — це якщо рухатися по прямій, а от під час спуску, можна сміливо ділити відстань на три.

Рятуючись від шаргів, я спробував стрибнути на максимально доступну відстань, але валун, що завершив моє падіння, був усього за чотири сотні кроків від вершини. Скільки я прокотився схилом, отримавши удар блискавки в спину — з легкістю можна прорахувати по борозні, виритій багатостраждальним тілом. Чотириста мінус сто та помножені на мій кривий окомір, ось і виходить, майже триста кроків із доступних дев’яти ста.

Не бажаючи більше витрачати час на непотрібні сумніви, активую «масовий прокол буття» і переміщаюся до альбіноса, подумки радіючи з того, що берсерк обнулив усі ліміти та таймери використання навичок.

Леворд був живий. Але зараз переді мною лежала не та, переповнена внутрішньою силою й непохитною волею людина, один вигляд якої, вселяв побожний захват в уми людей, що оточували його. Ні, навпроти мене валявся безвольний хробак, який ще вчора був бійцем, а вже сьогодні, зазнавши нищівної поразки, втратив внутрішній стрижень. У його очах чітко читався біль, розчарування і жалість до самого себе.

Я зробив крок. Скрип снігу під ногами змусив Альбіноса підняти голову. Його погляд безцільно мазнув схилом, а потім із подивом зупинився на мені.

Миттєва метаморфоза повернула звичного альбіноса, знову розпалюючи в ньому іскру колишньої величі та змушуючи мене почати сумніватися у власному зорі. Настільки ця людина, контрастувала на тлі недавнього овоча.

— Скільки? — звучить лаконічне запитання.

— Не знаю, часу на підрахунок шаргів не було, але гнорлів дуже багато, — розслабившись, відповідаю на поставлене альбіносом запитання. Зараз, найголовніше, що Леворд живий. Звичайно, мене бентежить чорна пляма на його грудях. Що це — рана залишена тварюкою? Але навіть якщо й так, думаю, вона не смертельна. Принаймні, зовні, Леворд має доволі бадьорий вигляд, а отже, помирати поки що не збирається. Пройде ще трохи часу й можна буде призвати Дангора, який розуміється на лікарській справі значно більше, ніж я.

Скільки насправді минуло часу, поки я, валяючись ламаною лялькою на схилі, не помер від отриманих травм та холоду?

Для мене він тягнувся нестерпно довго, складаючись у нескінченні години, але в реальності, виходить, минуло менш як дві години, інакше Леворд уже давно б використав призов.