Глава 48 Вирватись з оточення

— Вул, я можу створити кам’яний лабіринт, цього вистачить, аби протриматися якийсь час. Тільки стовп світла не зможе пройти крізь нього. А як щодо тебе?
— На жаль, — винувато розвів руками хлопець, — але на мене теж не варто розраховувати. Не забувай, я всього лише учень. Магістр вважав, що спочатку потрібно досконало опанувати ази, а вже потім братися за щось смертоносніше, ніж вогняні кулі та потік полум’я.
— Отже, залишається тільки тікати, — підсумував Фелмор. — Фолгранде, може, щось порадиш? Ти ж тут місцевий.
— Я... — хлопець трохи розгубився. — Навіть не знаю. Попереду свинорилі, позаду — свинорилі, а з обох боків — гірські піки. Доріг там немає, як і селищ, до яких вони можуть вести. Можливо, знайдеться якась стежка.
— Стежка? — наче за соломинку вхопився Фелмор. — Де?
У відповідь хлопець винувато знизав плечима:
— Це тільки моє припущення.
— Запитай у своїх людей, але без галасу.
— Так, зараз. Я швидко.

Фолгранд повернувся через декілька хвилин й одразу випалив:
— Дегад! Він стверджує, що в дитинстві підіймався он на ту гору, — хлопець вказав рукою на другу за величиною вершину, розташовану праворуч від нас. — Там, у її підніжжя, є невелика ущелина, якою протікає струмок, але свій початок він бере якраз на вершині гори. Вздовж струмка існує природна стежка. Вона вузька й місцями крута, але піднятися нею цілком реально. Головне — виграти трохи часу. Можна було б...

Окрик орглінга не дав йому домовити. Фелмор усе ж таки прислухався до моїх слів, відправивши одного з «тих, що крадуться», контролювати стежку. І зараз розвідник попереджав, що шарги вже поряд.
— Часу більше немає, — промовив Фелмор. — Сподіваюся, Фолгранде, твоя людина не помилилася. А зараз усі пригнулись і йдемо за мною. Як тільки прокричу команду «Очі!» — щільно закриєте їх руками.
— Аліє, — звернувся старійшина до магеси, — коли вороги обернуться на мій голос, заливаєш усе світлом.
— Зрозуміла, — кивнула магеса.
— Тоді вперед.

Змістившись до правого краю своргської банди, Фелмор прокричав:
— Очі!

На окрик колишнього старійшини, витріщаючись від подиву, обернувся ледь не кожен сворг, і в цей самий момент простір навколо залив яскравий спалах.
— Біжі-і-і-м! — через мить подав протяжну команду старійшина, й наше маленьке військо щосили понеслося у бік рятівних вершин.

Щойно ми виринули з-за спин засліплених своргів, як до їхнього розлюченого воя приєднався радісний вереск шаргів. Побачивши нас, шарги остаточно втратили терпець і, попри спроби жорсткої розправи з боку своргів, що стояли по периметру для контролю, безладним натовпом кинулися в погоню. Але вже через кілька ударів серця протяжно завив сигнальний ріг, змушуючи їх зупинитися. Правда, послухалися не всі — найзатятіші продовжили переслідування.

ххх

Гангрог був у сказі. Він ніяк не міг зрозуміти, чому брюлки скоротили дальність стрибка. Невже якимось чином дізналися про засідку? Але як? Хоча від цих мерзенних слимаків варто було чекати всього, він мав передбачити. Зусиллям волі придушив лють, Гангрог узяв себе в руки, набрав повні легені повітря й підніс до губ «дар наглядачів». Пролунало протяжне виття.

Нічого страшного поки не сталося. Брюклам, як і раніше, нікуди дітися. Нехай наостанок потішать себе ілюзіями. А йому треба зібрати зграю в кулак.

Повісивши на пояс «дар наглядачів», Гангрог зло проревів. Щонайменше сім сотень нижчих проігнорувало сигнал, продовживши переслідування брюклів. Навіть його ментальної сили виявилося недостатньо, аби підкорити всю зграю своїй волі.

І як із ними справлявся попередній ватажок, незрозуміло. Невже знав спосіб обійти обмеження, закладені в «дар наглядачів»? Але навіть він, Гангрог, той, що колись із гордістю носив титул першого серед велгуара західних і південних земель, здатен був використати майже половину від усієї його сили.

Ні, такого просто не може бути. Він ні про що подібне ніколи не чув. Швидше за все, зграю до певного часу вели наглядачі. Тільки ось куди вони поділися? Хоча яка тепер різниця — головне, під його контролем усе ще достатньо нижчих, аби покінчити з цими мерзенними брюклами раз і назавжди.

У принципі, те, що його наказу послухалися не всі — це навіть добре. Вони виступлять у ролі загонщиків та ослаблять брюклів. Уже зараз нижчі беруть на себе удари самки та її помічника. Правда, Гангрог не пам’ятає, щоб раніше його бачив.

Ватажок знову підніс до губ «дар наглядачів», і по долині прокотився протяжний рокіт. Нижчі, що зібралися у щільний натовп навколо Гангрога, кинулися за втікачами.

ххх

— Завзяті гади, — пробубнів над моїм вухом Ведмідь. — Прямо як ти у своєму бажанні пройти обряд примирення. Якби ти мене тоді послухався, то вже давно був би у Загрії. А я, так і бути, залишився — і всім усе розповів, аби совість Алії була чистою. Усе одно нікому до мене нема діла.
— Думаєш, вона б тебе покинула? — здивувався я словами Ведмедя та часу, який він для цього обрав. Але ще більше тому, що він наважився сам заговорити про їхні стосунки, адже раніше ця тема була табу.
— У неї тепер є новий друг, — зло прогарчав Ведмідь у відповідь.
— Ти це про Вула, чи що? — якомога іронічніше запитав я.
— Сморчок, — крізь зуби прогарчав Ведмідь.
— Не хвилюйся, лише швидкоплинне захоплення на тлі спільних інтересів. Скоро вона зрозуміє, що Вул як маг нічого не становить і перестане звертати на нього увагу.
— Угу, — ще більше насупився здоровань. — Як кричати на мене й роздавати команди — так вона перша. А я от чомусь не пригадаю, щоб Алія хоч раз щиро сміялася з моїх жартів. Навіть зараз вона біжить із цим сморчком.
— Не хвилюйся, Ведмідь, — спробувала підбадьорити здорованя Луара. — Вони діють разом, бо їм так легше прикривати нас. Більшість аймаларців у нашому загоні — це звичайні ремісники, тож серед них багато таких, що не досягли навіть сьомого рангу. Якби Алія та Вул не знищували занадто спритних шаргів, у нас з’явилися б нові втрати.
— Чому б їм тоді не діяти поодинці, як Мірг і Рааль? — ображено пробубонів Ведмідь.
— Тому що хлопці цілком можуть за себе постояти, а Вул — лише учень, — продовжив я. — Може, Алія не хоче, аби загинув ще й він. Веладіуса шкода, цікавий був старий.
— Одні соплі та скиглення, не можу більше це слухати! — зло вигукнув Варлакс, виринаючи з-за наших спин, і зі швидкістю, якій позаздрив би гепард, кинувся вперед.