Глава 23 Жертва

— Зачекай, Дангоре, — вхопив за руку добряка, аби пригальмувати й пропустити інших вперед, — Якби я вирішив претендувати на лідерство в загоні, Варлакс що, убив би мене й тим самим позбавив усіх вас можливості на переродження?

— Ну, у тебе ж залишилася чорна куля базилікса, — уникнув прямої відповіді Дангор.

Дорога, що вела з долини, проходила недалеко від ристалища, лише два місяці тому на цій арені я вперше відчув справжній біль і навіть пережив смерть, одну з багатьох, що згодом стали невіддільною частиною розвитку моєї сили. Тоді я злився на Леворда, а тепер, був невимовно вдячний. Кров, біль, поневіряння і смерть стали для мене буденністю, кредом повсякденного життя.

Ким би я був, даруй він мені право вибору? — швидше за все, мерцем. Усі, хто залишилися в долині й могли тримати зброю в руках, точно мертві, а я себе знаю, хоч і не герой, але не покинув поселення, що стало моєю домівкою та людей, які жили в ньому. Добровільно пішов би на ристалище, аби пройти ініціацію. Ось тільки толку від мене одного, та за тієї сили, що отримував шукач на першому ранзі.

Занурений у роздуми я і не помітив, як ми піднялись на перевал, що слугував виходом із долини. Далі дорога вилася хребтом, але була настільки широкою, що на ній із легкістю вмістилася п’ятірка солдат, котрі б шли шеренгою, навіть місце залишилося. Та й із боків від неї спуск залишався все таким же пологим. Правда, йти по ньому було важно, оскільки схили виявилися суцільно усіяні густою травою та мали безліч нерівностей.

Через годину знову почався крутий підйом. Дорога на верх вела серпантином, а обабіч неї було безліч скелястих обривів.

Піднявшись на самий верх і трохи пройшовши хребтом, ми спустилися в невелику, практично не обжиту долину, хіба що за винятком, двох напівзруйнованих будиночків, які самотньо стоять на краю озерця.

— Раніше, люди Фелмора тут випасали худобу, — зло процідив крізь зуби Ведмідь, дивлячись на витоптану  шаргами землю.  — Виводили стадо молів на все літо, варили сир, готували пінистий ісадр і поверталися ближче до пізньої осені. Якось раз, добряче захмелілий Фелмор, вихвалявся, що по їхній ісадр, особисто приїжджав розпорядник двору, однієї із центральних провінцій імперії Аскіл.

Минувши долину, ми знову почали спуск. Наявний тут схил виявився кам’янистою пустелею, всіяною величезними валунами, між якими доводилося постійно петляти. Лише зрідка, погляд чіплявся за невеликі паростки сухої трави, що виступали з-під насипу дрібного каміння, котре нагадувало гравій. І саме цей гравій надавав спуску найбільшої небезпеки, оскільки ті постійно норовили вислизнути з-під ніг та потягти за собою.

Спустившись, ми опинилися в ущелині, що змією тягнулася між височенних гір. По центру ущелини протікала неглибока бурхлива річка з прозорою, кришталево-чистою водою, а з боків росли стрункі дерева, які нічим не відрізнялися від ялин.

На її березі ми влаштували короткий привал. Призваний мною Варлакс, зло позиркав на всіх, а потім гримнув, щоб ми лягали спати, а сам пройшовся вперед і вмостився на валуні з якого було добре видно, як схил яким ми спустились, так і стежку, що йшла вперед.

Проспали годин п’ять не менше, тільки все одно, повноцінно відпочити після більш ніж добового переходу в нас не вийшло. Проте, більшого дозволити ми собі також не могли.

А все шарги, хай їм грець. У будь-який момент тут могли з’явитися нові банди, що крокують на штурм долини Трьох Озер. І нехай на відміну від дороги, що вела в Північну долину, в ущелині було, де сховатися, але зайвий раз ризикувати ні в кого бажання не було.

Тим паче, що незабаром у нас його буде із надлишком, адже потрібно якось потрапити до фортеці долини Трьох Озер, минаючи банди шаргів, що взяли її в облогу. Про те, що тамтешніх жителів могла спіткати така сама доля, що й жителів Північної долини, ні в кого, навіть і в думках не було. Поганого за останній час і так сталося надто вже багато.

Кепський настрій Варлакса, так нікуди й не дівся. Воїн, обізвавши нас «кисільними панянками», одразу ж почав усіх підганяти, а особливо малого, який знову мав йти попереду та сповістити нас у разі появи шаргського патруля.

Ліс, що вкривав дно ущелини, незабаром став досить густим і важкопрохідним через розлогі, зростом з людину кущі. На щастя, нам вони ніяк не заважали, оскільки йшли ми дорогою, прокладеною шаргською бандою. 

А якщо ще врахувати відсутність туману й наявність рівної поверхні під ногами, то все, що відбувалося, можна назвати легкою прогулянкою, яку затьмарило, лише одного разу, і то, виключно моє особисте ставлення до побаченого.

На виході з ущелини, там де дорога починала забирати вгору, поступово переходячи у звивисту стежку, ми виявили тіло здоровезного й добре екіпірованого сворга. Ось тільки ні іменна броня, інкрустована кількома кристалами посилення, ні велетенські мечі, гостро заточене лезо яких, виблискувало на сонці, не допомогли йому. Свинорилого посадили на кілок, причому зроблено це було в найкращих традиціях Івана Грозного.

Зацікавлений побаченим я підійшов до сворга впритул і уважно почав розглядати кабанчика. На моїй пам’яті це перший свинорилий одягнений в іменні обладунки. 

— Страшно! — басисто загоготів Ведмідь, коли я, активуючи кігті, різко відскочив назад, приймаючи бойову стійку.

Як виявилося, сворг усе ще був живий і ця сволота вирішила відкрити очі саме в той момент, коли я торкнувся рукою до плавних вигинів рун, вибитих на кірасі.

На жаль, але зі сторони, мій стрибок виглядав дуже комічно й більше нагадував конвульсію переляканого кота, ніж маневр крутого воїна, яким я почав себе уявляти після пережитої дуелі з гнорлом. Часом я навіть починав шкодувати, що Рааль злякав його, не давши закінчити поєдинок.

От тільки досвідчених воїнів, які пройшли через тисячі битв і сотні разів перебували на волосок від загибелі, обдурити було не можливо.

— Пташеня, занадто рано уявило себе орглінгом, — роздратовано сплюнув Варлакс, змушений, також відстрибнути, аби не бути збитим мною.