Глава 56 Нічний гість

— Дивно, що ми досі нікого не зустріли? — задумливо промовив Веладіус.

— Мене це теж насторожує, — погодився із ним Фелмор. — п'ять годин ходу й абсолютно нікого, а ще безліч покинутих возів. Он у того піввісь надломилася, а в другого колесо відпало. І їх ніхто не намагався ремонтувати, а просто відтягнув з усіма статками до краю дороги та просто кинув.

— Залишили в поспіху, — Мірг, як завжди був небагатослівний у своїх висновках.

— Думаю, нам варто бути напоготові, — промовила Алія. — Веладіусе, Луара, ставайте ближче до центру, Вул, ти теж, Тане.

— Вже — відповів я, йдучи на пів корпуса попереду мого сонця, готовий будь-якої миті закрити її собою.

З появою в загоні Луари, моє бажання будь-що кидатися в бій, поступово почало сходити нанівець. Особливо коли стало відомо, що вона носить мою дитину.

Ні, проблиски безшабашності періодично накочували, як тоді, у печері сіячів, коли я кинувся рятувати Алію, Ведмедя та Вула. 

Наскільки це було ризиковано? Дуже ризиковано, а ще глупо, якщо враховувати філософію аймаларців. Думаю, моє життя набагато цінніше за життя Вула. От тільки якби я дозволив йому померти… Не впевнений, що про такого батька мріє моя дитина, не про боягуза, котрий не здатний нікого захистити.

Надвечір, з’явилися перші ознаки того, що свинорилі дісталися вже й сюди. Приблизно сотня шаргів і десяток своргів, у розкарячених позах, валялися на землі. Частина їх була нашпигована стрілами, частина підсмажена вогняними кулями та блискавками, інші, прорубані мечами й сокирами. На жаль, серед цієї нечисті лежало й кілька людських тіл. Одне з них — маленьке, крихітне, мов згасла свічка. Мати спробувала затулити дитину собою, пригорнула, як востаннє — і саме так смерть застала їх. Дротик прошив обох одним ударом, вбивши не тільки життя, а й саму надію,  молитву, що так і не встигла злетіти в небо.

Нічний привал був короткий, зупинитися довелося на гірському хребті продуваємому  з усіх сторін холодними вітрами. Просто далі йти вже не було ніяких сил. Розводити багаття не стали, по-перше, не було із чого, а по-друге, не хотіли привернути увагу шаргів. А от здобутих Раалем турклів, невеликих гризунів на зразок ховрахів, запекли на розжареному за допомогою магів камені.

Малий за день так виснажився, бігаючи по прилеглих до тракту горах, ущелинах і долинах, що виявився єдиним, кого Алія не включила до нічної варти. Усіх інших, магеса розбила на три групи, причому нам із Луарою чергувати довелося в різних. Трішки посперечавшись, я все ж змушений був погодитися з її доводами, оскільки й сам розумів, що в цьому випадку, усі мої думки будуть зайняті тим, як не підпустити шаргів до сплячої Луари. У результаті, розрахунок Алії виявився вірним. 

Чергували ми з Міргом останніми. Десь за годину до світанку я вловив підозрілий звук на схилі. Він зовсім не був схожий на крок, звичайне шарудіння, от тільки невдовзі, воно повторилося знову, але значно вище. Добре, що Луари не було поруч, хтозна-чим би тоді були зайняті мої думки, а так я вирішив все перевірити.

Підповз по пластунські до розташованого на краю дороги масивного валуна. Обережно визирнув з-за нього й ховаючись у  тіні, почав уважно розглядати схил.

Нікого, лише легкий вітерець колихає стебла сухої трави. Хоча ні — у хвилини повної тиші частина стебел усе ще ворушиться. І з кожним разом це відбувається дедалі вище, наче щось довге й гнучке повзе вгору, обережно, майже непомітно. 

На перший погляд, нічого страшного, звичайна змія, але повзе вона саме туди, де сплять усі наші.

Я звісно, розумію, що  змії теж створіння Божі, ось тільки більшість із них отруйні принаймні  у моєму світі. Не думаю, що тут якось інакше. 

У голові промайнула жахлива картина, як луската заповзає під плащ Луари з метою погрітися. Пробрало. Потрібно її налякати, нехай повзе в інший бік. Збираюся встати й пошукати камінь, коли мене,  пробиває прозріння. Я звичайно, жодного разу не фахівець із плазунів, але точно знаю, що взимку ці холоднокровні створіння впадають у сплячку. Зараз, за ​​відчуттями, температура нижча за нуль, якась, виходить, неправильна змія.

Підпущу-ка я її ближче. Моя влучність, хоч і на недосяжному  для звичайної людини рівні.  Але  поцілити зі ста кроків у повзучий шнурок, орієнтуючись виключно по одному ворушінню трави, завдання далеко не тривіальне. Ні, поспішати, точно не треба, тим більше, що незабаром почнеться практично гола кам’яниста ділянка, що тягнеться до самого краю тракту.

Через кілька хвилин я зміг на власні очі побачити непроханого гостя. Усе ж таки я трохи помилився у своїх здогадах — це була ящірка, правда з непропорційно довгим тулубом і хвостом. Але рептилія є рептилія, а тому обережно дістаю з-за пояса два кинджали й підвівшись на коліно, запускаю їх один за одним.

Реакція лускатого просто на висоті. Перший клинок зі дзвоном ударяється об кам’янистий ґрунт чітко в тому місці, де всього удар серця назад знаходився хвостатий. Зате другий,  без шансів потрапляє в голову. Headshot, як любив казати мій сусід по гуртожитку.

А це вже цікаво. Буквально на моїх очах із ящіркою почали відбуватися метаморфози.

Тіло її почало роздаватися вшир, морда рости, лапи подовжуватися і покриватися жорсткою волосяною щіткою, а хвіст, навпаки, зник. Коли трансформація закінчилася переді мною на землі лежав повністю голий сворг.

Я обернувся, збираючись свистом привернути увагу Мірга. На жаль, але сигнали, котрими користуються "ті, що крадуться" повторити без довгих тренувань неможливо. Втім, Мовчун вже будив інших.

— Вкрай рідкісний для своргів навик, — промовив Фелмор, після того, як вони з Алією спустилися та оглянули тіло тварюки. — Ворланд мав такий самий, а ще він був єдиним серед жителів долини, хто носив повний комплект іменної броні. Адже тільки вона дозволяла воїну приймати вигляд будь-якого звіра, інакше йому перед кожним застосуванням навички довелося б знімати обладунки. Ми тоді довго водили Ворланда підземеллями, аби одягнути, а кілька елементів, навіть довелося купувати.