Глава 64 Навмання

Спуск затягнувся до вечора, а під кінець довелося скористатися мотузкою, завбачливо прихованою друзями Гарла в одній зі щілин між камінням. Навіть не знаю, чи зміг би хтось спуститися без неї, адже вертикальна стіна, що тягнулася  вниз, мала вигляд відполірованої до блиску поверхні.

Підійшовши до краю, Гарл хитрим способом прив’язав мотузку до вбитого в камінь металевого прута і скинув униз два однакові по довжині, але різні за кольором кінця, попереджаючи:

— Спускаєтеся виключно тримаючись за червоний кінець і в жодному разі не чіпаєте зелений, інакше зірветесь, усім зрозуміло? Тоді по одному за мною.

— Щось бійці Лотра не дуже то і поспішають, — весело вигукнув Дангор, який спустився останнім. — Скільки я не вдивлявся, а нікого зі слухаючих, так і не побачив.

— Таки це може нічого не означати, — не погодився малий. — Серед його людей могло відшукатися кілька колишніх "тих, що крадуться", а в них, як сам розумієш, бувають різні навички, тож ти міг їх просто не побачити.

— Слухаючі для нас, більше не є проблемою, — промовив Гарл. Підійшов до мотузки та потягнув за зелений кінець. — Розійдись, — попередив він і сам відскочив убік, — але ми й без його команди відсахнулися від скелі, побачивши, як мотузка летить униз. Виходить, Гарл використав вузол, що здатний самостійно розв'язуватись, тому мотузка була пофарбована в різні кольори, аби випадково не потягнути за невірний кінець.

 Згорнувши мотузку Гарл сховав її в щілині між каменюкою та корінням одного з дерев, що ростуть на схилі, а потім для вірності ще й присипав снігом. Після озирнувся, запам’ятовуючи орієнтири й промовив:

— Давайте за мною, тільки тихо, треба до темряви встигнути відшукати прохід, що веде до ущелини.

— Чи не краще б нам сховатися в тих чагарниках, — Алія вказала рукою на ділянку узлісся, де кущі росли дуже рясно й на додачу на їх гілках дивом збереглася частина пожухлого листя. — Дочекаємося темряви, а вже потім, підемо до лазу. Так буде набагато менше шансів, що нас помітять, а от ми зможемо дізнатись про наближення шаргів заздалегідь. Свинорилі дуже шумні.

— Таки повністю з тобою згоден, — підтримав магесу малий.

— Ні, — Гарл був безапеляційний, — залишатися тут на ніч рівнозначно самогубству.

Ми всі зі здивуванням подивилися на воїна.

 — Ти, зараз, про що? — підозріло запитав Фелмор. — Після навали шаргів  "ті, що крадуться" вирушали на вилазку до Туманного лісу, виключно уночі. Так куди менше шансів потрапити на очі свинорилим.

— А ви що, і справді, нічого не чули? — здивувався Гарл. — У нас про це тільки й говорять, дорікаючи "тим, що крадуться" в лінощах.

— Може поясниш, а то ми й справді, нічого не розуміємо, — перепитала Алія.

Добре, але тільки  у двох словах, у нас залишилося обмаль часу.

Усе почалося три тижні тому. А може й раніше — просто тоді ніхто не надав значення зникненню невеличких груп. «Ті, що крадуться» завжди ризикували, й небезпека була  для них звичним супутником. Та з часом стало очевидно: уночі почало зникати занадто багато загонів і всі вони щезали у повному складі.

Командування пояснювало це різким збільшенням активності  шаргів уночі. Але з кожною втратою у це вірилося все менше і менше. Мають бути виживші. Один раз шаргам могло пощастити, хоч у це і слабо віриться, адже їх атаки прямолінійні й безхитрісні. Гнорли та сворги вміють влаштовувати непогані засідки, але зникнення аж десяти загонів безслідно це вже перебір навіть для них. Щось уночі тут з'являється і воно куди небезпечніше за всіх шаргів та гнорлів разом узятих.

Тож не раджу спокушати долю і чекати темряви, хто знає, наскільки зараз усе стало гірше. Ну що, йдемо?

— Добре, веди, — погодилася Алія,  скосивши погляд на Фелмора, який схилив голову в схвальному кивку.

Ми досить швидко заглибились у ліс, так що над головами знову замаячили велетенські дерева, а ноги по зріз черевиків застелив густий туман.

Пересувалися мовчки, здебільшого короткими перебіжками від дерева до дерева й постійно прислухалися, готові будь-якої хвилини притиснутися до стовбура та злитися із ним. На додачу ще й Рааль постійно нарізав кола, бувши прихованим «пеленою світла».

Через годину стрункі велетні, що сягали у висоту дев'ятого поверху  змінилися своїми нижчими та більш кремезними побратимами, а туман почав доходити до середини колін. Причому одного разу я навіть трохи запанікував, коли ми з Луарою ледве не до пояса провалилися у нього. А Рааль здивовано присвиснув, стверджуючи, що ще жодного разу не зустрічав місць, де б туман підіймався вище ніж на півкроку.

За весь час ми не бачили жодного патруля шаргів, лише рідкі одинаки з якими з легкістю розбирався Рааль. Але із кожним пройденим кроком Гарл усе більше нервував, робив часті зупинки, з невпевненістю оглядав місцевість і постійно петляв, забираючи то вліво, то вправо.

— Гарл, у нас усе гаразд? — наздогнавши воїна пошепки запитав Фелмор.

— Так, — відповів той і зробивши петлю, повів нас назад, а потім різко повернув убік.

— Таки, може допомогти з пошуком, як виглядає лаз?

— Я сам його зараз знайду, просто давно не доводилося користуватись, не заважай, — відмахнувся воїн і ми продовжили петляти.

— Тане, щось мені зле, — поскаржилася моє сонце. — Голова паморочиться і якась слабкість. Напевно, це все через нашого майбутнього малюка.

— Йти далі зможеш? — схвильовано промовив я.

— Так, просто дай свою руку, у мене в очах двоїться.

— Може, Дангора покликати?

— Не треба турбувати його такими дрібницями, зараз саме пройде.

— Гарл, — не витримав я, — Луара себе погано почуває, довго ще йти, чи може, ми заблукали.

— Сам не зрозумію, десь тут має бути лаз. Але я не можу його знайти, причому саму місцевість впізнаю. Шарг забирай, незабаром остаточно стемніє, — Гарл ненадовго задумався, — значить, вчинимо так: ви мене, поки, почекаєте тут, а я сам, куди швидше його знайду.