Епілог

Вона вийшла із лісу, коли очі більше не могли вичавити із себе жодної сльозинки. Фортеця, до якої жінка намагалася дістатися, уся палала. Нижніх та верхніх воріт більше не існувало, лише груди каміння від яких йшов дим, нагадували про те, що тут колись стояли масивні укріплення. От тільки вона не звернула на них уваги й продовжила йти вперед.

Її одежа була вся вимазана в багнюці та крові,  вкрита попелом та сажею. Сиве волосся розвівав вітер, через що воно постійно норовило затулити обличчя, тож жінці доводилось раз за разом його відкидати назад, а іноді, ніби забуваючись, вона намагалась зібрати волосся в копну і сховати під капелюхом, котрого в неї, більше не було. Вона його загубила далеко в Туманному лісі, там на галявині, де залишились найрідніші для неї люди. 

Вона втратила всіх, погляд жінки згас, як і надія на майбутнє, адже під час смерті женця їй вдалося на мить відчути, як під натиском сотень тисяч породіль пітьми, тріщить та рветься захисний бар’єр навколо аймалара. 

Марно воїни намагаються гасити пожежі, розчищають завали на стінах, риють пастки, це не допоможе, їх час вийшов. Цей світ приречений і як добре, що їй тепер байдуже на все, адже нема заради кого жити.

— Медіна, — прийшла несподівана згадка і в очах жінки запалав вогник. Як вона могла забути про неї? Чому, дозволила горю затьмарити розум. Втрата близьких, тих кого любиш, ментальне виснаження, після стількох пісень — це все не виправдання, вона не мала на це права, як би вона після цього дивилась йому в очі. Їй є заради кого жити далі, головне, встигнути забрати Медіну звідси.

А сонце неуклінно хилилося за горизонт, фарбуючи небо в помаранчеві відтінки, але воїнам фортеці було не до красот: сотні вбитих, тисячі поранених, крики болю, полум’я від пожежі, дим, руїна, можливо, саме тому їй вдалося безперешкодно скористатися порталом. Хоча причиною міг бути старий аймаларець, одягнений у форму командира гарнізону нижніх та верхніх воріт. Він сумним поглядом супроводив жінку, а потім недобре так покосився на небо й став про щось сперечатись з іншим аймаларцем, який спішно креслив руни на вежі.

Тим часом, за тисячі кроків від місця побоїща, жителі столиці із захопленням милувалися помаранчевим сяйвом у небі. Воно розливалося над дахами, забарвлюючи вулиці теплим світлом і здаючись дивовижним дарунком природи.

Молоді пари, тримаючись за руки, загадували бажання, щиро вірячи, що небесний знак принесе їм щастя. Декілька митців, поспіхом розклавши мольберти просто посеред площі, нервово працювали пензлями, намагаючись устигнути закарбувати на полотні цей рідкісний виверт стихії — у надії залишити нащадкам бодай крихітну згадку про себе.

Від автора)))!!!

Дорогі друзі! Ось і підійшла до кінця дуологія присвячена пригодам Тана та його друзів у такому небезпечному, але по своєму, прекрасному світі. Написання хронік забрало багато  сил та часу. В якийсь момент, я навіть хотів перейти на "темний бік" (любовні жанри), але світло перемогло, тож я вирішив продовжити й довести серію до логічного кінця та надалі розвиватися у фентезійних жанрах. 

Сподіваюсь, я зміг дати відповіді на всі основні питання, що виникли у вас під час прочитання Хронік. Прийде час і серія обов'язково отримає продовження, а зараз я працюю над новим твором, тож підписуйтесь аби не пропустити.

P.S. чекаю на коментарі і буду вдячний за вподобайки)))))