Глава 63 Скелелази мимоволі

— Я маю іншу пропозицію, — промовив Гарл. — Я ж казав, що мої друзі Арлен і Телрон, є найкращими серед "тих, що крадуться" східної частини гір. Так от, вони одного разу показали мені шлях, яким можна дістатися до Туманного лісу. Далі нам доведеться йти по ньому, але так ми зможемо вийти до Сутінкової ущелини.

— Ніколи не чув про цей шлях, — задумливо промовив Фелмор, — як і про твоїх хлопців, хоча я тут пробув менше ніж місяць. Проте план дуже ризикований, ця частина Туманного лісу  просто кишить шаргами й не тільки.

— Але "ті, що крадуться", непогано себе почувають тут у день, може нам пощастить і ми зустрінемо когось із них, — продовжив Гарл.

— Або гнорлів із шаргами, — зло процідив Варлакс.

— Їх хоча б можна вбивати на відміну від людей Лотра, чи ти боїшся? - єхидно посміхнувся Гарл.

— Я нічого не боюся, просто не люблю слідувати за дурнями.

— Тоді чому не залишився в корчмі?

— Варлакс, вгамуйся, — суворо промовила Алія. — Фелмор, я за те аби ризикнути? Не хочу нікому нашкодити під час прориву.

— Як далеко звідти до нижніх воріт? — замість відповіді запитав у Гарла колишній старійшина.

— Близько п’ятнадцяти тисяч кроків. Але нам не треба буде йти до воріт. Я знаю місце, де знаходиться таємний лаз. Його часто використовують мої друзі для походів у глиб лісу.

— Який ще лаз? — знову спохмурнів Фелмор, — після того, як шарги відшукали один із підземних проходів, що вів до західної вежі й перебивши охорону ледве не проникли всередину фортеці, усі тунелі, що ведуть назовні, були засипані.

— Не всі, — лукаво посміхнувся Гарл, — ніхто не знає ущелину краще за моїх друзів, — про прохід їм розповів наставник, якого, на жаль, уже немає в живих. Не турбуйся, вони все передбачили. Лаз у лісі просто так не виявити. А на виході чергує одразу двоє воїнів, яким потрібно менше удару серця, аби його порушити.

Вирішуйте швидше? Підйом буде не з легких і краще мати час про запас.

— Не хочеться мені потикатися до Туманного лісу, — відповів Фелмор, — але схоже вибору в нас немає.

— Ти маєш рацію, — погодилася з ним магеса, — на наших руках й так багато крові. Доведеться ризикнути.

— Фелморе, Лотру потрібен тільки я, тож вам з Луарою варто залишитися, —  нервово вигукнув я й напружено подивився на своє сонце.

— Саме тому, Тан, я не збираюся ставати його полонянкою. — м'яко, але безапеляційно відповіла Луара. — Якщо, хоча б половина з того, що розповідали про нього правда, то ця людина, не зупиниться не перед чим, аби дістати тебе.

— Я згоден із племінницею, —  підтримав Луару Фелмор.

— Тан, час, — потягла мене за собою Алія, — Гарл, веди.

Місце вказане Гарлом, ніяк не підходило для підйому, однак , підійшовши до практично прямовисної стіни, аймаларець почав досить спритно по ній підійматися. Слідом, повторюючи у точності рухи, почала дертися Алія.

Ведмідь, бачачи, що я підійшов і завмер у нерішучості, буркотливо пробасив, — міцно хапайся за мої шипи, не смикай ногами та поводь себе спокійно, інакше обидва звалимося вниз.

Коли ми піднялися на висоту у три сотні кроків, унизу почувся якийсь шум. Опустивши голову я побачив метушливих людей, частина з яких, намагалася піднятися слідом за нами.

На щастя, справи в них йшли не дуже. На такій складній ділянці, якою виявилися прямовисна стіна ущелини, навіть досвідченим альпіністам, якими є майже всі аймаларські воїни, треба було витратити чимало часу та сил, аби прокласти маршрут.

На відміну від людей Лотра, у нас була перевага. Схоже, Гарлу неодноразово доводилося тут підійматися і тому, він чітко знав, де потрібно зміститься вліво чи піти вправо, аби підйом проходив максимально швидко. І якщо чесно, я був трохи здивований тій вправності, що виявили інші члени нашого загону, особливо Ведмідь, «на шиї» якого, висів ще і я.

— А ти думав, де знаходяться найжирніші монгри? — у відповідь на моє запитання пробасив здоровань. — Скільки вершин ми підкорили в гонитві за ними, а ще командир шукав недоторкані підземелля, ось ми й навчилися дертися по скелях. Правда, на початку, довелося добряче політати вниз. Тож цінуй мою доброту.

Коли прямовисний підйом закінчився й ми вибралися на нехай і на круту, але стежку, що  змією йшла вгору, найвправніші зі слухаючих Лотра, тільки-но здолали чверть шляху.

Перевівши трохи подих ми продовжили підйом, крокуючи  один за одним. Стежка була досить вузькою і нам нерідко доводилося долати прямовисні ділянки, але, на щастя, вони були невисокими, тож їх  міг підкорити навіть такий дилетант, як я.

Через кілька годин ми піднялися на вершину хребта, де осторонь, на невеликому п’ятачку скельного виступу знаходилась печера з безліччю накреслених перед її входом рун і вибитою над ними римською цифрою V.

— Оце так знахідка, — азартно промовила Алія, Леворд віддав би все за інформацію про місцезнаходження цього підземелля. Судячи з блакитного серпанку, що закриває вхід, жодного шукача всередині ще не було.

— Звичайно не було, — відповів Гарл, — ніхто з моїх знайомих, навіть близько не досяг такої величини рангу, аби мати, хоча б крихітний шанс його пройти, та й навряд чи у всьому аймаларі є воїни, що здатні на це.

На відміну від Вас, Загрійців, ми не можемо собі дозволити бездумно зростати в рангах. У підземеллях четвертого класу і вище, ймовірність загинути занадто висока, не кажучи вже про п’ятий, а в нас кожен воїн на рахунку. Зростання в рангах одного шукача, не зможе компенсувати втрату десятків досвідчених бійців. 

Фелмор не дасть мені збрехати, що відвідування підземель, навіть третього класу, відбувається тільки з дозволу намісника або старійшини, але для цього ваш загін повинен складатися, як мінімум, із десяти осіб, мати середній ранг тринадцять і в ньому не  повинно бути воїнів, нижче одинадцятого.

Саме тому, шансів  його пройти у нас майже немає. Але мої друзі не бажають розлучатися з надією і, як і раніше, тримають місцезнаходження підземелля в таємниці. І ви, зараз, пообіцяйте мені, що не скористаєтеся цим підземеллям і нікому не розкажете про нього.