Глава 68 Два старигани

Ми б так і пролежали до вечора, забувши про час, але тут я згадав про обіцянку дану здорованю.

— Сонце, ми з Ведмедем, хотіли допомогти Алії. Її запас заклинань дуже обмежений, можливо, ти знаєш тут когось, хто б погодився нам допомогти? Не безкоштовно, звичайно, у нас є кристали посилення, точніше Ведмідь із Раалем зараз цим займаються, твій дядько казав, що тут неподалік є підземелля третього класу, так що вони його зараз активно штурмують.

Луара ненадовго замислилась, — я подумаю, як вам допомогти, але завтра, а сьогодні є тільки ми.

Ночували в будівлі корпусу магів, де спеціально для Луари, один із кабінетів спішно переробили у житлову кімнату.

— Тане, прокидайся, — почала будити мене ні світ не зоря Луара.

— Куди? Надворі ще темно, дай поспати. Я півроку мріяв про двоспальне ліжко з м’яким матрацом.

— Ти хочеш допомогти Алії чи ні?

— Не так щоб дуже, більше Ведмідь, — сонно промовив я, але все одно встав і почав вдягатися, — а до чого такий поспіх?

— Якщо нам хтось тут і зможе допомогти, то це магістр Веладіус, але застати його можна тільки рано вранці, а потім він іде у верхню фортецю. Там, в ущелині, є кілька відгалужень, де обладнано випробувальний полігон.

— Ти не казала, що він тут.

— А ти й не питав. Я думала Алія вам розповіла. Веладіус з Вулом прибули через два тижні після нас. Хоча дивно, що ти про нього нічого не знав, адже Магістр відвідував нижні ворота.

— Напевно, це було після однієї з нічних вилазок, коли ми відсипалися вдень, — задумавшись, промовив я, щиро радіючи вдачі, адже Веладіус — це найкращий із можливих варіантів. Магістр добре ставиться до Алії, знайомий із її магією та любить експериментувати, нам дуже пощастило, що він тут.

Вийшовши з кімнати, ми спустилися на перший поверх, де зупинилися перед масивними дерев’яними дверима.

Постукавши більше для пристойності, Луара впевненим рухом відчинила двері, зробила крок і завмерла на порозі, збліднувши буквально на очах.

Крізь відчинені двері, крім Веладіуса, який схилився над розгорнутим на столі пергаментом, я помітив ще одну особу, яка разюче відрізнялася від нашого сухорлявого старого.

Поряд із ним стояв високий, широкоплечий, середніх років чоловік із рідкою сивиною в заплетеному  у косу волоссі. Зморшки та шрами покривали все його обличчя, але не спотворювали, а навпаки, надавали мужності разом із вольовим підборіддям і гострим, чіпким поглядом, яким він зараз оцінюючи, дивився на мене.

— Луаро, дитятко, ну що ти застигла на порозі, наче не рідна? Проходь, — поблажливо промовив він. — А це я так розумію, той самий юнак, через якого, ти втратила голову?

— Ма-гі-сссте-ер Тондаріус, ви-ви-ви-бачте мені за все, — заїкаючись, почала жалібно белькотіти моє сонце. — Я-я-я не хотіла, аби усе так ви-ви-йшло. Просто не могла дозволити їм вбити його. Діти не повинні рости без батька.

— Ну все, годі, не треба дорікати собі, — магістр усміхнувся, — знаєш,  останнім часом я часто мріяв про те, аби вирватися із задушливих кабінетів столичної вежі. Дуже давно шарги не відчували на собі силу мого гніву. Тим паче зараз, маги, куди потрібніші на стінах фортець, ніж у коридорах Ради.

— Абсолютно вірно, друже, — підтримав його Веладіус, — полігон Сутінкової ущелини просто знахідка для двох допитливих магів. Я ніби перенісся на сорок років назад, коли ми обоє були молоді, сповнені сил та енергії. Правда, у когось, вийшло обдурити старість, але він чомусь не хоче ділитися секретом зі своїм давнім другом.

— Ну що ти вигадуєш, Веле, немає ніякого секрету, крім регулярної гімнастики та бігу, якби ти не лінувався, то виглядав ніяк не гірше за мене.

— Що правда, то правда, — махнув рукою Веладіус, — ну та не стійте стовпом, проходьте й розповідайте, навіщо приперлися в таку рань. Вже точно не заради того, аби поцікавитися, як мені спалося сьогоднішньої ночі.

Повисла незграбна тиша. Я розраховував, що розмову вестиме моє сонце, сподіваючись на цехову солідарність у вирішенні цього нетривіального завдання, але Луара стояла мовчки, опустивши очі в підлогу, нагадуючи зараз відмінницю, вперше спійману на списуванні.

— Ми хочемо, аби ви допомогли розробити  для Алії кілька заклинань, — не став я тягнути кота за причинне місце, — на заміну, пропонуємо кристали посилення.

— А чому, про це  просите ви, а не вона? — поставив цілком справедливе запитання магістр Тондаріус.

— Алія не вірить, що хтось із тутешніх магів здатний їй у цьому допомогти. Усі ті заклинання, що їй вдалося освоїти, вона вигадала сама, — спробував я зіграти на професійній гордості магістрів. В інших нічого не вийшло, але вони-то не пальцем зроблені.

— Я не бачу при Вас обіцяних кристалів посилення.

— Вони будуть, причому стільки, скільки скажете. Мій друг зараз займається цим і він пообіцяв не їсти й не спати, поки не здобуде вказану кількість.

— А це випадково не той велетень, з яким мій учень ніяк не може знайти спільної мови? — Усміхнувся Веладіус. — Ох, вже ця молодість, коли ти наївно віриш, що вона та сама єдина на все життя, а потім нудьга, суперечки, скандали, лихослів’я й ось ви починаєте ненавидіти один одного. І стільки часу загублено марно, а його можна було витратити на створення нових заклинань.

Друг, ну не всім так не щастить як тобі. І, між іншим, я попереджав, що твоя Імлія ще та мегера, а ти казав — "баба має бути з вогником та перчинкою" — і одразу схаменувшись, — любі, не беріть у голову, впевнений, це не про вас.

— Можливо, Даре ти в чомусь і правий, — сумно промовив Веладіус. — Ось тримайте, ми якраз закінчили над ним роботу. Вул благав віддати сувій йому, але досить цьому ледацюги  за спідницями бігати, нехай краще за розум береться. Та і п'ять дорожніх  мішків порошку ніколи зайвими не будуть, я стільки свого перевів, заради цього експерименту.

Не вірячи тому, що так швидко вдалося виконати обіцяне я підійшов до столу й із цікавістю подивився на розгорнутий сувій.