Глава 55 Елементаль

Через три дні змучені спрагою та голодом ми, нарешті, дісталися довгоочікуваного джерела світла. Їм виявилася  широка печера, через яку проникав морозний вітер і навіть залітали рідкісні сніжинки.

— І нащо вона тут? — пробубнів Ведмідь.

— Як це навіщо? — здивовано  відповів Вул, — вентиляція. Ти хіба не відчув, що унизу, було значно жаркіше, та й дихалось важче.

— Справжній воїн не звертає уваги на спеку, — вдаривши себе в груди, гордо промовив Ведмідь.

— Особливо коли він одягнений у повний комплект іменної броні, — з іронією промовила Алія.

— Я і до його появи ніколи не скаржився на спеку, — насупившись, пробурчав Ведмідь.

— Давайте вже звідси вибиратися, — обірвав здорованя Варлакс.

Витративши кілька хвилин на підйом печерою, ми вибралися назовні й одразу попадали навколішки, згрібаючи руками сніг. Змучені багатоденною спрагою ми стали жадібно набивати ним рота й одразу ковтати, не даючи, навіть розтанути. Винятком стали наші маги, які топили сніг жаром у руках.

Коли зі спрагою було покінчено, вирішили поглянути, куди це нас занесло. Ми знаходилися практично на самій вершині гори й картина, що відкрилася очам, перехоплювала подих. На півдні до самого горизонту простягалися гірські піки, причому вони здавались ще вищими, ніж той, на якому ми зараз стояли. Далеко на півночі виднівся Туманний ліс, що подібно до спрута охоплював своїми листяними щупальцями гірську гряду, яка багато століть служила прихистком та домівкою для аймаларців.

— Вийшли ми не зовсім вдало, — підсумував Веладіус, — стежка знаходиться на іншому боці й до неї треба ще спуститися, так що давайте всі за мною, тільки обережно, не хотілося б спровокувати лавину.

Спускатися було не набагато легше, ніж підійматися. Йшли постійно провалюючись у сніг, де по коліно, а де й до пояса. Єдиною гарною новиною стало те, що, попри всі мої побоювання, гірська хвороба нас так і не зачепила. На моє питання, чому? Веладіус та Фелмор знизили плечима, мовляв, для аймаларців гори, то домівка й дуже дивно хворіти від них.

Дангор та Алія чули про неї, але ніхто із загрійців так високо не забирався, подорожуючи між долинами або порталами, або дорогами, що знаходились значно нижче.

Трохи подумавши із цього приводу я дійшов висновку, що тут уся справа в сукупності факторів, перше — це наші змінені тіла, які тепер значно витриваліші, друге — клімат, який тут дуже сухий, через що гірська хвороба, може починатися на висоті від 4500 кроків, як на Памірі, чи навіть 5000, як у Гімалаях. І це при тому, що в умовах морського клімату, наприклад Патагонія, хвороба проявляє себе на дитячій висоті в 1000–1500 кроків. Ну а третє і мабуть, найважливіше — не можна застосовувати земні закони до чужих планет.

А те, що під світами тут маються на увазі не континенти, а цілі планети, я зрозумів завдяки моїм недавнім експериментам із конструктором Сіячів. Дев’ять куль, то дев’ять планет. Цікаво, а що з гравітацією на інших? Судячи з того, що загрійці спокійно почуваються тут, думаю, усе нормально, втім, і я ніякої різниці не відчув, хоч і був перенесений із землі. А це вже дає підставу розраховувати, що й на решті планет усе має бути плюс мінус однаково.

— Раалє, брате, пошукай чогось їстівного! — через дві години безперервного спуску, проревів Ведмідь.

— Таки нічого — буркнув хлопець, котрий як і всі ми, зараз був голодний, не менше за здорованя, — немає, навіть худорлявого монгра.

— Я б на вашому місці язика тримала за зубами, — зло шикнула на хлопців Алія. Самі знаєте, що за монгри зустрічаються на такій висоті. У нашому стані зустріч із ними, може стати останньою.

— Пізно, — винувато промовив Рааль.

— Шарг вас забери, накаркали, — прошипіла Алія, — живо всі пірнаємо в сніг і не висовуємося. 

Не гаючи час на зайві питання, я, немов хробак, моментально зарився в білясту землю.

Кілька хвилин нічого не відбувалося і я вже почав сподіватися, що тривога була хибною, коли почув хрускіт снігу.

Спочатку він долинав, ніби десь здалеку, але досить швидко став наближатись. А потім, я відчув легкий землетрус, чи вірніше "сніготрус", який з кожним ударом серця ставав все більш відчутним. — Ця істота має бути просто величезною, — промайнула у голові думка. Та на її тлі, Священний ящір Безмежних Полів, не більше ніж тераріумна ящірка.

Сніговий килим, що вкривав нас, почав покриватися тріщинами, а в деяких місцях ще й обсипатися, утворюючи подобу крихітних лавин.

З кожним новим кроком монгра, мені все більше починало здаватися, що вигадка з хованками не найкраще рішення. Якщо вниз зірветься весь пласт снігу, що став для нас притулком, то вижити, шансів буде не так уже й багато. Тим більше, що ліміт на прокол я вичерпав ще там у печері.

І тут серце завмерло й пішло в п’яти, коли масивна лапа монгра опустилася зовсім поряд, а мене із головою накрило зсувом снігу. Я ледве зумів себе стримати, аби судомно працюючи руками та ногами, не почати вибиратися назовні. Єдине, що дозволив, так це інтенсивно мотати головою вліво, вправо, створюючи повітряний мішок.

А далі час розтягнувся, немов густа патока. Я намагався не ворушитися і дихати якомога рідше, заощаджуючи повітря, але з кожною миттю, кожним ударом серця, мій стан погіршувався. Запаморочилась голова, з’явилася задишка, почав змінюватися пульс.

Ще трохи і я знепритомнію, а тому треба звідси вибиратися. Я почав судомно перебирати руками та ногами, розгрібаючи завал. Дихати стало практично неможливо. Я робив короткі часті вдихи, але полегшення це не приносило, й ось, коли здавалося всяка надія була втрачена, хтось ухопив мене за руку й потяг до світла.

Звичайно, цим "хтось" виявився наш всюдисущий гуморист Ведмідь.

— Гиии, — наче крізь каламутне скло побачив я перед собою задоволену рожу здорованя, — що Тане, настільки злякався монгрика, що вирішив уподібнитися хробаку й закопатися поглибше в землю. Так там своїх виродків вистачає, ніде від монгрів не сховаєшся.