Глава 49 Триста спартанців

— Фолгранде, ти і твої люди підіймаєтесь на стіну. З собою берете Тана та Луару. Першим лізеш сам, потім — Луара, Тан і вже після них — твої люди, згідно з рангом. Усі інші залишаються.
Інгріфе, Вартоле — ми стримуватимемо шаргів стільки, скільки зможемо.

— Ні, я залишаюся! — із запалом вигукнув Фолгранд. — Точніше, це ви повинні лізти першим, а я — керувати обороною. Ви набагато цінніші для Аймалара як воїн та командир.

— Найцінніша тут — чарівниця. Тому я залишусь і зроблю все, аби виграти вам якомога більше часу. А твоє завдання — довести Луару до Сутінкової ущелини. Зрозумів мене?

— Так, — кивнув хлопець.

— І оберігай Тана. Його навичка перенесення може не раз врятувати вам життя.

— Тане, — гукнув мене Фелмор, — як у тебе з навичками скельного підйому?

— Трохи більше, ніж ніяк, — на бігу знизав я плечима, згадуючи свій небагатий досвід у цьому світі. І, судячи з того, що я вже бачив перед собою, у мене набагато більше шансів зірватися вниз і переламати собі всі кістки, ніж загинути від шаргського клинка.

— Дядьку, я не дам йому впасти, — впевнено промовила Луара. — Тане, якщо точно повторюватимеш за мною — в тебе обов’язково вийде. Головне — не бійся, — підбадьорила дівчина усмішкою.

— А я і не боюся.

— Ось і добре, — знову посміхнулася Луара.

— Вуле, — покликав хлопця Фелмор, — ти мусиш сам вирішити: ідеш із ними чи залишаєшся?

— Залишаюсь, — впевнено промовив хлопець. — Я був зобов’язаний захистити вчителя, навіть ціною власного життя, але не зумів. А отже, мій обов’язок — не дати шаргам дістатися до Луари. Один чародій здатен посилити сотню магів. Що проти цього — життя жалюгідного неука?

— Вуле, ти даремно на себе наговорюєш! — вигукнула Алія. — Неук не здатен знищити таку кількість шаргів! Скільки ти прикінчив за сьогодні? Десятки? Сотні? Сутінкова ущелина далеко. Луарі ще не раз знадобиться твоя допомога. Нема чого даремно вмирати!

— Ні, я нікуди не піду. І тобі мене не переконати.

— Послухай, хлопче, — вирішив підтримати Алію Вартол, — нехай я й мало тямлю в магії, але твої вогняні кулі справили на мене більше враження, ніж феєрверки старого Пентрагуса. А він, між іншим, вважає себе найсильнішим магом у нашому передмісті.

— Все одно залишаюсь, — вперто повторив Вул. — Учитель би це схвалив.

— Дурень, — ледь чутно прошепотіла магеса у відповідь.

Через десять хвилин безперервного бігу ущелина різко звузилася. Тепер вона сягала не більше двох сотень кроків у ширину, а її стіни круто здіймалися вгору. Поки що не зовсім вертикально, але піднятися на них було вже не з легких завдань.

— Фелморе! — гукнула старійшину Алія. — Тут я вже зможу перекрити прохід!

— Дій, — кивнув він магесі й відразу подав команду, змушуючи всіх зупинитися:
— Хлопці — вперед! — вигукнула Алія, розводячи руки в сторони. — Не дайте шаргам перешкодити мені. Як тільки створимо лабіринт — повертайтесь назад. Луаро, потрібна твоя допомога!

Спалахи смарагдового світла. Варлакс із Ведмедем концентрують на собі увагу найближчих шаргів. Їм на допомогу приходять Мірг, Рааль і Дангор. Уже за кілька ударів серця їхні постаті ховаються за масивними валунами — висотою в півтора людських зрости. Що не кажи, а зв’язка чарівник-маг — дуже ефективна.

— Фолгранде, — гукнув Фелмор сотника, — відступайте! І — щасти вам.

— Дядьку! — прокричала Луара, по щоках якої нестримним потоком котилися сльози.

У відповідь колишній старійшина посміхнувся й з ніжністю глянув на племінницю:
— Ти все розумієш, дитино. Це наш обов’язок. Тан, бережи її.

Хапаючи Луару й тягнучи за собою, я мовчки кивнув, зустрівши погляд Фелмора — переповнений батьківською любов’ю та непохитною рішучістю.

— Пташеня, тільки не розбийся! — виринувши з лабіринту, кинув Варлакс. І, не чекаючи відповіді, знову зник у ньому.

Втім, я й не збирався нічого казати. Ми з Луарою були вже далеко. Та і її стан мене дуже хвилював.

Усередині дівчини щось надломилося. Вона покірно бігла за мною, але я був упевнений: варто мені лише відпустити її руку — вона кинеться назад.

Схоже, це мені доведеться допомагати Луарі дертися вгору, а не навпаки. Мабуть, коли Фелмор уперше сказав, що залишається, її свідомість відмовилась повірити, що це кінець. Що за його словами стоїть смерть.

ххх

Гангрог стояв і дивився, як безладний натовп нижчих, бурхливим потоком втікає в ущелину. Ватажок усміхався — адже це був початок його майбутнього тріумфу. Незабаром він помститься жалюгідним брюклам за все. Вони самі загнали себе в пастку. Гангрог добре знав цю ущелину — подітись їм нікуди.

А коли з ними буде покінчено, він знову відродить зграю і поверне собі право називатися першим серед велгуара західних і південних земель.

Звичайно, добитися цього буде непросто. Пришлі наглядачі ще суворіші за своїх попередників. Вони не тільки не зважають на втрати нижчих — чого й він ніколи не робив — але й не рахуються з життям самих велгуара.

Нічого, він доведе протилежне. Доведе, що Гангрога та його зграю треба цінувати.

А що, як брюкли зможуть піднятись на стіни? — очевидна, але не врахована ним думка вирвала Гангрога з мрій.

Так, стіни тут високі й круті, але навіть нижчі здатні піднятись. Повільно, не всі — але ж він має справу з брюклами, які ховаються в цих горах уже протягом багатьох перероджень.

Ватажок видав лютий рик — і за мить Гекада з’явився перед ним. Гангрог усміхнувся, заохочуючи таким чином завзяття цього юного велгуара. Добре, що його зграя знову в зборі.

— Змусь нижчих бігти ще швидше. Можеш навіть почати їх убивати. Головне — не дай брюклам утекти. Тільки не перестарайтесь, інакше під нищівні промені "виверту" доведеться лізти вам самим.

Гекада рикнув і зник. А невдовзі по ущелині пронісся сповнений болю вереск нижчих, різко пришвидшуючи темп зграї.

ххх