Глава 66 Тунелем

Вільне падіння закінчується так і не розпочавшись. Щойно мої ноги торкнулися землі, я відсахнувся вбік, не даючи магесі впасти мені на голову.  Алія відразу наслідувала мій приклад, звільняючи місце Фелмору.

От тільки колишньому старійшині не пощастило, ледве його ноги торкнулися землі, як над нами, закриваючи на мить вирву, опустився батіг. Від потужного удару на голову посипалася земля і ніби куля в лузу, прослизнув язик полум’я. Фелмор втратив рівновагу і впав на спину, а демон приземлився йому на живіт. Нагрудник стримав удар і лише трохи прогнувся, але істота відразу полоснула кігтями по плечу, потрапивши чітко в зчленування обладунку.

Завдати наступного удару демону вже не дозволив я. Різко підскочив і поцілив  кігтем у скроню. Шолома на голові рогатого не було, як і будь-яких додаткових кістяних наростів, тому я з легкістю добив його одним ударом.

Стягнувши  з Фелмора демона ми з Луарою допомогли  йому підвестися.

— Алія, йдемо, Рааль мертвий.

— Якби ти менше мойх рахував, — нервово відповіла дівчина, — давайте уперед я прикрию.

Знову послідував удар, тільки набагато сильніший. Цього разу на голову посипалися великі шматки землі.

— Шарг забирай, вилаялася магеса, — вони лізуть за нами. — Та не стійте ви, швидше забирайтесь звідси, я їх затримаю.

Підхопивши Фелмора під руки ми щосили побігли уперед.

Земля почала тремтіти, а зверху  посипалась пилюка та невеликі грудки. Але ж ніякого удару не було? Повернувши голову я побачив, як Алія за допомогою кам’яного лісу намагається закрити прохід. Стіни тунелю звузились і демони, що потрапили в кам’яну пастку, почали моторошно верещати. На жаль, але магеса не встигла закінчити заклинання. Батіг у черговий раз ударив об землю і склепіння тунелю обвалилося,  ховаючи під собою демонів, разом із Алією.

Повертатися назад і намагатися її відкопати просто безглуздо, нехай магеса ще жива, але це ненадовго, та й щоб її відкопати знадобиться не день і не два, страшна смерть, нехай у її випадку й не остаточна.

Кілька хвилин душевних мук і я полегшено видихнув. Нарешті, страждання Алії закінчилися. А ми продовжували йти вперед, орієнтуючись на дотик. Темрява навкруги, навіть не розгледіти долоні піднесеної до обличчя. Фелмор, гарчить від болю, але стиснувши зуби продовжує йти.

— Зелених куль ні в кого не лишилося? — порушив я гнітючу мовчанку.

— А  ти як думаєш, Тан? — нервово відповіла Луара. — Краще зроби хоч щось зі світлом, якщо не хочеш аби ми з твоєю дитиною провалилися в якусь глибоку яму. Ти ж пам’ятаєш, що не зможеш призвати нас, як інших?

— Схоже, у мого сонця на тлі стресу знову розігралися гормони. Добре, спробую промовчати.

— Чому не відповідаєш? — уїдливо запитала Луара. — Або вважаєш нас тягарем і будеш тільки радий позбутися. Вгадала?

— Не вийшло, — схоже, дівчину почало нести, тож подальше мовчання обійдеться мені, тільки дорожче.

— Сонце, давай ми з Фелмором підемо уперед, — якомога м’якше промовив я.

— За кого ти мене маєш? Я не покриватимуся дядьком. О долю, з ким ти мене звела! — Луара було почала розпалюватися, але одразу замовкла почувши зойк  Фелмора. А потім  ноги колишнього старійшини  стали млявими, і він почав вислизати з наших рук, тож нам довелося зупинитися та опустити його на землю.

— Дядько, що з тобою? — Луара почала  обмацувати Фелмора. — Тобі зовсім зле? Пробач, ми не подумали. Треба було одразу перев’язати рану. Дядьку, швидше прибери броню. Тане,  допоможи? — тепер голос мого сонця звучав жалібно, наче нявкання кошеня, що впало в криницю.

— Нічого не треба, зі мною все буде добре, рана не глибока і вже майже загоїлася, просто в мене щось запаморочилась голова.

— Я зрозуміла тебе дядько, —  винуватим голосом відповіла Луара. — І ти Тане, вибач мені. Чесно, я намагаюся тримати себе в руках, але іноді, ці почуття, вони сильніші за мене. Ти ж розумієш, що я не така. Це все через те, що я люблю тебе дурня і мені просто не вистачає турботи. Я так втомилася від виснажливих походів, боїв, шаргів, того, що тебе хочуть розлучити з нами, вбити. Це неправильно. Так не повинно бути, чому мій народ страждає?

Дівчина підвелася й уткнувшись у мої груди тихенько заплакала:

— У нас має бути тихий, затишний будиночок на схилі пагорба, біля якого тектиме струмок. Я буду готувати вечерю і чекати, коли ти повернешся додому з роботи. Гладити живіт і співати добрі казки нашому малюкові. — дівчина, збившись, замовкла, але швидко опанувала себе й продовжила, — Часом мені здається, що я цього всього більше не витримаю.

— Все буде добре, погладжуючи дівчину по волоссю відповів я.

Не знаю, скільки ми так простояли з нею, мені здалося минула лише мить, напевно, правду говорять, що закохані не помічають часу, але коли Фелмор, нарешті, погукав нас, я відчув, що призов знову доступний.

— Допоможи мені піднятися Тан і давай іти далі.

— Стривай тепер я можу повернути Дангора, щоб він тебе вилікував.

— Не варто, зі мною вже все добре, повертай краще Алію. А то раптом і справді, десь попереду є вирва, чи розлом.

Тільки-но магеса відійшла від посмертного болю, як одразу повісила трійку вогняних дисків над нашими головами, освітлюючи тунель на кілька десятків кроків.

Як і варто було очікувати, нічого цікавого він собою не становив, ідеально рівна підлога і стіни, шириною у два кроки, а висота, мабуть, дозволила б навіть Ведмедю вільно йти, не відчуваючи дискомфорту.

— Рада, що все правильно прорахувала й обвал вас не зачепив, — задоволено промовила магеса. — Ви багато встигли пройти?

— Та в повній темряві ще й із моєю раною, не дуже у нас це вийшло, — лукаво посміхаючись, підморгнув нам Фелмор.

Ну тепер-то з тобою все гаразд?

— Якщо бігти не почнете, то не відставатиму.

— Шкода, — засмутилася магеса, — хотілося швидше дістатися до Сутінкової ущелини, а то відчуваю з нашим везінням, обов’язково ще щось станеться. Тан, наступним призвеш Дангора, нехай підлікує нашого старійшину. Ну, що вперед?