Глава 30 Стародавня сила

Тим паче, що спасибі, варто говорити Алії. Адже це магеса без мого відома, хоч і зі мною в головній ролі, провернула операцію з порятунку Дангора, паралельно знищивши хранителя. Ну так худий мир, кращий за добру війну.

— Тримай — це тобі, весело промовив Рааль, — вириваючи мене з роздумів.

— Спасибі, — щиро подякував я хлопцеві, беручи в руки поножі, які до того ж виявилися іменними. Тепер мені залишилося ще чимось прикрити ноги, нижче колін і знайти заміну пошарпаним черевикам.

За вбивство тарканіумів ми не отримали жодної нагороди, зате хранитель, виявився, воістину щедрим. Крім іменної броні нам дісталося кілька непоганих щитів, один із яких забрала Алія, полуторний меч, два шоломи й найголовніше, малі кристали посилення. Їх одразу віддали Раалю і хлопець, діставши із заповітної кишені нагрудника інструменти, взявся за ремонт броні.

Як виявилося, монгрів можна їсти. Не всіх, але із цієї мертвої рослини, Мірг зміг видобути та приготувати кілька дебелих шматків, цілком їстівних на смак.

— Тільки Ведмедю  не говоріть, — одразу попередила нас Алія, — а то знову буде скаржитися, що йому нічого не дісталося. Для його утроби того, що є, усе одно буде замало, та й не потрібна йому їжа після призову, а ось нам необхідно відновити сили й відкусивши просмажений до хрусткої скоринки шмат, додала:

— Мірг, дивуюся, звідки в тебе такі пізнання в кулінарії? Ні солі, ні спецій, а на смак цілком їстівне.

Відповіддю магесі став найбільший і найапетитніший на вигляд шматок, який мовчун негайно простягнув дівчині в якості комплімента від шеф-кухаря.

— Мірг, я розумію, що ти давав обітницю мовчання, але ти більше не безмовний. Два роки минуло, відколи Леворд призвав тебе. Тепер ти член нашого загону, загону Лево… На імені колишнього командира дівчина запнулася і розгублено подивилася на мене.

Розумію, які зараз протиріччя мучать  її. Адже від мене тепер залежать їхні життя, це мені вирішувати, коли й кого призивати й чи призивати взагалі. Навіть більше. Я пам’ятаю своє протистояння з Левордом. У мене є право віддати наказ, і вони не зможуть ослухатися принаймні ні з першого, ні з другого разу, так уже точно.

Звісно, моя влада не безмежна й залежить від співвідношення ментальної сили та  волі, а тому я не збираюся її використовувати, хіба що в критичній ситуації. А ще в моїй владі розірвати зв’язок і створити власний загін. Хоч я і гадки не маю, як це робиться, але магеса  про це не знає.

Я більше не той слабак, яким був у перший день свого призову. Одинадцятий ранг підвищив усі мої показники щонайменше вдвічі, а основні й того більше. Що для мене тепер перенести мішок цементу на одинадцятий поверх? Плюнути й розтерти. І якщо серед членів нашого загону мої досягнення все ще скромні, то у порівнянні з воїнами Фелмора — я справжній зубр.

Гадаю, слова вибачення магеси слугують явним підтвердженням того, що вона й раніше про це замислювалася. Тепер же до неї повною мірою дійшло усвідомлення того, що з моєю думкою доведеться рахуватися. Це видно по напруженому обличчю Алії й тому, що вона все ще продовжує зберігати мовчання, пильно дивлячись на мене.

Запитання поставлено не було, але дівчина вочевидь чекає відповіді й дуже боїться того, що я почну тягнути ковдру на себе. От тільки навіщо мені цей геморой? Наші цілі, поки  збігаються, тож хай і далі командує. Як казала одна розумна людина — у протистоянні з колективом не варто вести війну з усіма людьми, достатньо знайти їхнього лідера й нагнути його одного.

Алія виявилася розумною дівчинкою і зробила правильні висновки, тож ось тобі моя відповідь.

— Нічого, я не претендую, можеш і далі так називати, наш, загін. Причому на слові НАШ я зробив коротку паузу, даючи дівчині зрозуміти — умови угоди. У відповідь, Алія трохи нахилила голову вперед і її рука, ніби ненароком опинилася в районі серця, що в цьому світі заведено трактувати, як згоду.

Приготований Міргом Езгулапус і справді виявився чудовим. Мовчун зумів відшукати в печері невеликі поклади кристалічного мінералу й перетерши їх на суху крихту, рясно посипав нарізані скибочки, а потім підсмажив на розпеченому магесою камінні. У підсумку ми з невимовною насолодою наминали печерний шашлик, котрий танув у роті.

— Смакота, — не витримав Дангор, із чмоканням облизуючи пальці. — Мірг, ну скажи, якого трясця ти не народився жінкою. Клянуся, я б на тобі одружився, навіть за умови, що в тещу мені дістанеться гнорл, — ми всі розсміялись і Алія, ледве не найголосніше, але слова малого змусили нас одразу замовкнути й похмурнішати.

— А ви, таки не думаєте, що «загін Леворда», серед аймаларців, незабаром стане тим, про кого заведено говорити з прокльонами? Якщо Фелмор живий, я навіть не знаю, як тепер буду йому дивитися в очі, втім, як і решті мешканців долини, що вижили. І найголовніше, що з нами буде, коли ми їм розповімо всю правду? 

А малий-то все вірно підмітив. Особисто я почав ставити собі це питання дуже давно, ще там, серед безкрайніх просторів півночі. І, можливо, саме мені варто було про це заговорити першим. Тільки, на відміну від мого юного друга, я не був настільки категоричним і дуже боявся, як поставляться інші, до мого зрадницького — «Якщо, ми їм усе розповімо».

У цій фразі була укладена стародавня сила, що супроводжувала людство з перших кроків його становлення. І ім’я їй — магія простих рішень.

Свідків у нашого злочину немає і тому кожен з нас сам собі — прокурор, адвокат і суддя. Тоді навіщо створювати  проблеми, хіба в долі аймаларців це хоч щось змінить?

Нам усього-то і треба, що злегка підправити розповідь і ось ми вже герої, які не шкодуючи живота намагалися врятувати Аймалар, віддавши на відплату життя командира.

Саме так у мені говорив лихий Тоха, часів Сиплого. Поступово з ним погодився верткий розум Антона-юриста, але Тан, так і не дозволив їм відкрити рота, навіть не уявляючи, як стане брехати, дивлячись в очі Луарі.