Глава 57 Білі ворони

Аби врятовані, хоча б цю ніч не мучилися від холоду, частину возів пустили на дрова й розпалили велике багаття. Благо стіни ущелини високі, так що побачити його можна, тільки якщо йти цією дорогою. Ну а оскільки вона тут одна, то свинорилі на нас натраплять у будь-якому випадку й не важливо горить багаття чи ні. 

На вечерю був справжній бенкет із продуктів залишених у возах. Навіть випили трохи ісадра. Дангору вдалося відшукати барильце всередині найкрупнішого за розміром воза, прикрашеного чудернацьким різьбленням.

Звісно, матусі від солодкуватої шипучки відмовилися. А ось я, нарешті, здобув свою першу перемогу у війні під назвою «сімейне життя», коли  без сорому відібрав у  Луари келих нехай і зі слабо, але алкогольним напоєм. Причому мені, навіть здалося, що вона наповнила келих навмисно, аби перевірити, як я відреагую.

Ніч минула без подій, а на ранок ми знову рушили в дорогу.

— Таки чуєте, — промовив Рааль, коли ми підійшли до виходу з ущелини.

— Що чуєте, — відразу підібралася Алія.

— Крики та брязкіт зброї.

— Давай уперед, перевір що там. Решта за моєю командою оточуємо Тана. Якщо стане зовсім кепсько відступимо за допомогою проколу. Усі знають, що це за навичка? — Алія подивилася на врятованих дівчат. Але ті розгублено замахали головами.

— За моєю командою обступаєте цього красеня, - Алія вказала на мене, — і міцно притискаєтесь.  

Невдовзі, ми почули крик туана. Що він означає,  я пам'ятаю, ще з нашого хресного походу до болота зародження — Рааль просив про допомогу й судячи з того, що це не окрик орлінга, противників не так уже й багато.

— Луара, Тан, дівчата на вас, решта за мною! — прокричала Алія, кидаючись уперед.

 "Розважлива гадюка" промайнуло у моїй голові. Але хтось мав залишитися і прикривати врятованих. І цим "хтось" Алія призначила Луару та мене. Рішення повністю вірне, тож я на неї, навіть сердитися не можу. Доведеться знову пропускати веселощі й терпляче чекати.

Годину ми перебували в тривожному невіданні, коли до ущелини повернувся Мірг і повів нас за собою.

На виході, дорога збільшувалась  мало не вдвічі й тягнулась крізь долину. Недалеко від виходу з ущелини, я помітив невелике селище будинків на сорок. Деякі з цих будинків були повністю охоплені полум'ям, інші, тільки починали розгорятися, але їх ніхто не гасив.

У поселенні не залишилося ні душі, лише всюди валялися мертві тіла шаргів та аймаларців. Причому загиблих людей було набагато більше, ніж свинорилих — це ще чому? Адже шарги нікчемні бійці? Застали зненацька й за рахунок тотальної чисельної переваги змогли уникнути серйозних втрат, а наша допомога, виходить, запізнилася, нікого було рятувати?

Але тут я перевів погляд трохи у бік. Із селища до тракту вела невелика дорога, якою поспіхом до нас наближалися два вози, оточені трьома десятками аймаларців, а позаду йшли мої друзі.

— Ведмідь, це що, всі, хто вижив? — пошепки запитав я здорованя, коли вони порівнялись із нами.

— Угу, — неохоче буркнув хлопець.

— Але чому вони зволікали, невже не знали, що діється?

— А ти в цих ідіотів сам спитай, — зло проревів здоровань.

Чого це з ним? Гаразд, спробуємо самостійно налагодити контакт, мову вже знаю.

— Привіт, — привітався я з молодим хлопцем, що згорбившись, тягнув на собі одразу два заплічні мішки. — Мене звуть Тан. А тебе?

— Га, чого, — юнак порожніми очима подивився на мене. — Схоже, він ще перебуває в шоці від пережитого, добре повторю питання.

— Я Тан, а тебе, як звати?

— Літорг, — невпевнено промовив він.

— Ти взагалі як? Давай допоможу із ношею? Підхопивши один із мішків, спробував стягнути його з плечей бідолахи.

— Ні, я сам впораюся, — відповів той.

— Що ж, сам так сам, — не став я нав’язуватися, хоч і бачив, що хлопцю важко.

Взагалі, слабенький він, не такі вже й важкі мішки. Може, для мене колишнього, це й була вага, але тільки не зараз.

А може, хлопець, як і врятовані нами жінки, був із тих, хто не пройшов ініціацію? Он і обладунків на ньому немає, та й зброї ніде не видно. Я пригадав жителів Північної долини, які, навіть у мирний час, ходили з такими ножами, що можна було сміливо виходити проти ведмедя.

— Слухай, а чому ви досі не пішли звідси? Не могли не знати, що шарги проникли вглиб гір? Повз вас пройшли тисячі людей, рятуючись від них? І де твоя зброя та броня?

У відповідь хлопець зло зиркнув і лише прискорив хід.

— Облиш його, — почув я позаду голос, у якому читалися нотки безнадії, так, ніби говорили про пропащу людину.

Обернувшись, побачив трьох воїнів, повністю закутих у броню і з важкими сокирами закріпленими за спиною, а також молоду дівчину в зеленому сарафані.

— Мене звати Віллар, - промовив найстарший із них, а це двоє моїх синів, Ірдан та Міног. Ми прийшли по Сонру, мою старшу дочку, яка вже кілька років живе тут.

Це селище складається виключно з тих, хто відмовився проходити ініціацію. Їхній старійшина був відвертим дурнем та мерзотником. Задурив бідолахам голову, звинувачуючи шукачів у тому, що причиною нападів шаргів є наша ініціація і що тих, хто себе не замазав поганню Великої Зміни, шарги не чіпатимуть.

Ось і нам, учора ввечері, навіть не дав побачитися із Сонрою. Вигнав із селища, валаючи, що своєю присутністю, ми всіх занапастимо. Треба було його тоді прикінчити і всіх стусанами вивести звідси, але ми вирішили почекати до ранку і спробувати знову його переконати.

А потім, на світанку, село атакували шарги. Ми кинулися мешканцям на допомогу, але сили були надто нерівні. Тому ми сховалися на дахах будинків і продовжили чинити опір. Частина місцевих, навіть почала нам активно допомагати. На жаль, на чолі шаргів стояв сворг і він наказав їм підпалювати дома.

Щоб не згоріти живцем людям довелося зістрибувати вниз, де їх, під радісний вереск, добивали шарги. Тож ми вже змирилися з тим, що всі тут загинемо, але потім наспіли ваші друзі. Дуже вчасно, доречі. Ви самі звідки?