Глава 2 Шукач

Юначе, та не витріщайте так очі й не намагайтеся чухати вухо крізь сталевий шолом. Ви все правильно почули й це не помилка перекладу. Якщо збираєтеся вижити та врятувати інших, то маєте особисто мене вбити, і хочу зауважити, у вас на це залишилося не так щоби багато часу.

Через свою самовпевненість я припустився жахливої помилки, і тепер усі хто мені близький, усі, кого я намагався захистити, можуть загинути. Ви повинні якомога швидше повернутися назад і розповісти Фелмору про те, що сталося.

Але спочатку візьміть цей перстень і надіньте його на безіменний палець, — Леворд буквально вклав у мої руки бляклу металеву каблучку з висіченим на ній хитромудрим візерунком, що нагадував чи то герб, чи то ще одну дивну руну.

Перетворивши рукавички, я відразу натягнув перстень і відчув різкий біль, прямо як тоді, під час ініціації на ристалищі. Потім лінії візерунка ненадовго забарвилися в червоний колір і я згадав, де раніше бачив подібне.

Точно такі ж лінії були нанесені на плиту, розташовану в центрі ристалища. Коли я вставив руку в наявні там отвір, її одразу пронизав біль і почався процес моєї ініціації. Мабуть, щось подібне відбулось і зараз.

— Тан, це перстень моєї родини, я визнав тебе своїм спадкоємцем. Хоч ти й останній, кого можна було уявити на цьому місці, але нічого не поробиш, так розпорядилася доля, а точніше моя самовпевненість…

Та годі  поводитися, як розмазня! — заплющуючи очі, зривається на крик Леворд. — Давай уже бий, інакше всі, хто нам близькі, загинуть!

Але не дивлячись на крик альбіноса, я продовжую стояти бовдуром, не знаходячи в собі сили, аби добити Леворда. Від мене вимагалося завдати всього один удар. Скільки за минулий неповний місяць я знищив живих істот? Навіть не пригадаю.

Шарги, пачками гинули від моєї руки, а монгри, породжені Великою Зміною, так ті взагалі не знали милосердя, потрапляючи на конвеєр по збільшенню мого рангу.

Але всі вони були неповноцінними створіннями, істотами, які нічого не мають спільного з людиною розумною. Навіть сворги та спійманий нами гнорл, чий інтелект дорівнював людському, сприймалися всього, лише тваринами, нехай і дуже розумними.

А зараз переді мною сиділа людина, у ній я бачив себе, своє відображення і тому ніяк не міг зробити той останній крок, що відокремлює простого жителя цивілізованого світу від убивці.

Почати стріляти з автомата, перебуваючи в натовпі, було набагато легше. Там діяв стадний інстинкт, і не було впевненості, що людина, яка стоїть за кілька десятків метрів від тебе, помре саме від твоєї руки, а тут, ось вона, лише за крок від мене. Та й що вже гріха таїти, по-справжньому стріляти довелося тільки на останній стрілці, а точніше, стріляли якраз у нас, а ми в цей час повзли по дну канави.

І взагалі, я не такий, не вбивця, тим паче тепер, після того, як зав’язав із криміналом, захищав знедолених людей на будівництві та проливав кров за аймаларців. Повинен бути інший вихід. Я його обов’язково знайду, треба, лише трішки подумати.

Залишилося десять ударів серця, дев’ять, вісім…

Свист вітру, що розтинається металом. Можна скільки завгодно стояти й корчити із себе праведника, але коли на кону твоє життя на піднесені ідеали, починаєш дивитися по-іншому. Звичайно, я міг би сказати, що роблю це заради Алії, Ведмедя, Рааля та інших, але це брехня. Насамперед я робив це заради себе. Тому що дуже хотів жити й крапка. Усе, як у пісні Арії — «Штиль».

Гостре лезо кромки кігтя вдаряється в шию командира, миттєво проходить ніжну плоть і навіть не помітивши опору хребців, виходить назовні, відсікаючи голову людини, яка була колись усім для нашого загону.

Я упав на землю, ноги підкосила судома, яка поступово почала сковувати тіло. Мене крутило, м’яло, вивертало, немов я шмат глини, що перебуває в руках гончара, який вирішив створити щось нове.

Голову пронизав різкий біль, туманячи свідомість.

Несподівано мені стало здаватися, ніби я — уже зовсім не я. Виявляється, весь цей час усередині мене жило кілька особистостей і тепер вони прийшли заявити права на це тіло. Зібравши всю волю в кулак, почав відчайдушно чинити опір руйнівній силі, що намагалася поневолити мою свідомість.

Якщо зараз дам слабину й піддамся — це буде кінець, причому не тільки для мене, загинуть усі — Ведмідь, Алія, малий Рааль, лікар Дангор, навіть оця скалка Варлакс разом із вічно мовчазним Міргом. Життя всіх нас, тепер залежать від моєї сили волі та віри в себе. А ще Луара.

Я бачив, з якою легкістю розправилася з Левордом тварюка, що виринула з порталу, але ж командир був на голову сильнішим за будь-кого з нашого загону.

І ці натовпи гнорлів. Особисто штурмувати фортеці аймаларців не їхня справа. Вони — еліта, біла кістка, ті, хто об’єднують навколо себе банди шаргів і загони норовливих своргів. А це означає, що незабаром, долини піддадуться масованій атаці незліченної кількості свинорилих? Чи зможуть аймаларці встояти? І хто перший потрапить під їхній удар?

Потрібно якнайшвидше повернутися назад і всіх попередити, а це означає, що в мене немає іншого шляху, окрім як перемогти в цьому протистоянні. Повинен, зобов’язаний і крапка.

Усі ці думки невблаганно глушили голоси, що дзвеніли у свідомості, катком тиснули паростки сумніву, дарували впевненість, яка з кожним ударом серця зростала, повертаючи владу над тілом.

Й ось перед очима з’являються заповітні руни, а бездушний голос монотонно вимовляє слова:

Злиття завершено. Шлях шукача розблоковано.

Отримано початкову навичку «Хранитель душ». Не має прив’язаності до рангу.

Шлях становлення нашої раси був тернистим і кривавим. Безперервна боротьба за право зустріти світанок і дожити до заходу сонця, не залишала шансів слабким і загартовувала сильних.

О, наскільки ти виглядав слабким, кволим і немічним в очах свого народу. Зневажений усіма ізгой, терпимий більшістю, лише до обряду першого повноліття.