Глава 52 Таємниче підземелля

Магеса кричала, лаялася, обзивала мене непристойними словами, серед яких дурень і самовпевнений ідіот, були цілком собі приємними епітетами. Випускала потік полум’я, запалювала над головою вогняні диски, тупала ногою і знову кричала, виказуючи свій праведний гнів.

І її можна було зрозуміти, адже вчинив я так, як і планував. Закликав Алію останньою, але перед призовом спочатку відійшов якнайдалі від  печери, аби позбутися зайвих вух.

Із Сайгоном та іншими ми попрощалися ще вчора, а вже сьогодні з ранку підійшли до входу в підземелля, про яке говорив Веладіус. Щоправда, спочатку нам довелось довго дертися вгору,  знову практикуючись у скелелазінні, а коли, нарешті, дісталися стежки, ще й всю ніч крокувати нею.

Не дивлячись на виснаження ми взагалі не спали, сподіваючись відпочити всередині печери. Хіба що зробили невеликий привал і міцно підкріпилися. На вечерю, замість таворів, була дика кішка розміром зі снігового барса, впольована Раалем і запечена Міргом за допомогою плоского каменя і вогняної магії Вула.

— Ти повинен був повернути мене першою! — нарешті, перейшла до більш конкретних претензій Алія.

— Я тобі нічого не винний. На той момент Дангор був потрібнішим.

— Невже, — уїдливо промовила магеса. — Ти хіба не розумієш, що в цьому світі не можна бути ні в чому впевненим і шарги могли дістатися, навіть сюди. Твоє життя, життя Веладіуса, Вула, Луари, Фелмора — навичка Дангора для вас! В край особливих випадках для Ведмедя та Варлакса, але не простих воїнів. І якщо ти вже вирішив призвати лікаря, то наступною необхідно було повернути мене, але аж ніяк не останньої. Ти що про себе уявив, думаєш, вже все знаєш про цей світ? Вважаєш, що зможеш впоратися краще за мене?

— Нічого я не вважаю. Ти сама винна.

І в чому, цікаво, я винна?! — Знову почала розпалюватися магесса.

— У тому, що намагалася маніпулювати мною.

— Тане, ти у своєму розумі? — тепер в очах Алії читалося щире здивування.

— Ти не давала мені повернути Дангора.

— Ах, ти про це. Який образливий хлопчик, тут знайшовся— їдко промовила магеса. — То Леворд, виходить, тобі нічого не сказав. Значить, поясню я. Коли хтось із нас помирає, його свідомість стає твоєю частиною. У цей момент ми не можемо свідомо впливати на призов. Так, я хотіла повернутися, причому якнайшвидше й у мене на це були причини, цілком справедливі, як я бачу, але впоратися із нашим бажанням повернутися — це твій обов’язок. І якщо в тебе щось не виходить, звинувачуй тільки себе, але аж ніяк не слабку та беззахисну дівчину.

— А чому раніше такого не відбувалося і сталося тільки з тобою?

— Тому що кожен із цих нероб думає лише про себе, а я про весь наш загін. Та й призиваєш ти мене усього вдруге. Тоді, після смерті Леворда, я була сама не своя і не хотіла повертатися до життя. А можливо, були й інші причини, я не знаю, але Тане, вчися контролювати призов, а краще, завжди слухайся розумної жінки й призивай її першою. 

Ну й на яку авантюру ти нас підписав, доки мене не було? — несподівано спокійно й навіть із неприхованою зацікавленістю промовила магеса.

— А тобі,  не все одно? — знизав я плечима. — Нещодавно, аби заглушити свою совість, ви, як один, збиралися померти, пройшовши ритуал примирення. І що змінилося? Ви знову стали  цінувати життя? Так Сутінкова ущелина не найкраще місце для довгого та щасливого, а тут, лише звичайне підземелля.

— Яке, гнорл тебе забирай, звичайне? — знову не стрималася Алія. — Вхід перегороджує монгр Легендарного класу. Якщо пощастить і ми якимось дивом його вб’ємо, то вже перший хранитель залу нас точно по стінках розмаже, а їх там, нагадаю, не менше трьох. Де взяти стільки везіння, аби їх убити й самим не померти, не підкажеш? Ти не настільки сильний, як Леворд і ми більше не маємо захисника. З ним ще можна було планувати проходження, а так…

Та й навіщо взагалі туди лізти? Веладіус, звичайно, цікавий старий і дуже обдарований маг, набагато кращий за моїх минулих вчителів. Він дозволив по-новому поглянути на доступну мені магію, але ризикувати тобою заради його забаганок я не бажаю. Це надто небезпечно.

— Алію,  Леворд, загалом, мав рацію, — намагаючись виглядати якомога спокійніше, промовив я.

— Це ти, зараз, до чого? — здивовано подивилася на мене магеса.

— Що відсидітись за стінами не вийде і треба щось робити. Якщо раніше, шарги з’являлися, тільки завдяки болоту народження і їх було недостатньо, аби знищити аймаларців, то тепер у Туманний світ прийшли тисячі свинорилих, а з ними, безліч інших істот. І щось мені підказує, що це, лише початок.

Сутінкову ущелину, аймаларці, хоч і називають нездоланною фортецею, але вода камінь точить, а в противника є дещо гірше. Ти пам’ятаєш, що зробив убивця Леворда в долині Трьох Озер? З якою легкістю знищив ворота, а він такий не один, у печері я бачив силуети інших істот. Можливо, вони вже у цьому світі, просто ще ніяк себе не проявили.

І не забувай про того, хто заздалегідь усе прорахував, заманив нас на північ і переконав Леворда, що вбивство Мунгрондала врятує Туманний світ.

— А чого ти взяв, що в цій печері, ми взагалі, хоч щось знайдемо. За моїми плечима не одна сотня підземель, у тому числі й кілька Легендарних, але при цьому дійсно важливу інформацію, ми змогли дізнатися, тільки в нульовому, а в ньому монгри становили небезпеку тільки для шукача-початківця.

— І вам це не здалося дивним?

Алія зніяковіла й опустила очі, — наші здогадки тоді були не важливі, ми просто йшли за Левордом.

— Але тепер Леворда немає, — промовив я, — проте залишилася його справа. Думаю, командир мав рацію. Шарги пов’язані із женцями й все, що тут відбувається, справа рук цих самих женців.

Коли було створено механізми, що запустили Велику Зміну? Тисячі, чи навіть десятки тисяч років тому. Можливо, сіячі тоді, ще нічого не знали про існування шаргів і женці почали використовувати свинорилих значно пізніше. Якщо це так, то чим більше ми дізнаємося про їхніх господарів, тим краще. Нам потрібна інформація і вона, може зберігатися в цьому підземеллі. Адже зі слів Веладіуса ми перші, хто намагається в нього проникнути. Це підземелля його особиста таємниця, він про нього раніше нікому не розповідав.