Глава 44 Вбивця Леворда

— Таки надто голосно, як для звичайної банди.

— Зграя, — коротко кинув Мірг.

— «Ті, що крадуться» припустилися помилки, — крізь зуби промовив Фелмор, — хоч я і не розумію як, але вони проґавили цілу  зграю. Тепер, шарги прийшли завершити розпочате.

— Не варто заздалегідь нас ховати, усміхнувся Дангор. — Стіни та вежі відновлені, гарнізон посилено, ще й двох магів надіслали на допомогу Веладіусу.

За вікном почувся брязкіт металу й тупіт ніг.

— Швидко вони, — з повагою промовив Фелмор, — захисники вже рухаються в напрямку стін.

— А ми, — ображено проривів здоровань.

— Таки не при ділах, — озвучив очевидну річ малий.

— Може, наші охоронниці відволічуться від неробства й захочуть допомогти своїм? — Вирішив не здаватися Ведмідь. — Тоді ми змогли б скористатися їхньою відсутністю і прикінчити декількох кабанчиків. Жаль, броні та зброї немає, але думаю, у бою ними швидко розживемося.

— Ніхто нікуди не піде, — обламала здорованя Алія. Наше становище й так гірше не можна. До того ж ми підставимо Фелмора. Та й воїни біля дверей нікуди не поділися, тож ні за чим дурним голову забивати.

Насупившись, здоровань ображено забурчав, але з магесою сперечатися не став.

Несподівано, слух вловив відлуння мелодії, що ледве пробивалася крізь увесь цей бедлам. Щойно вона залунала, як мої повіки мимоволі почали закриватися. Я ніколи не чув її раніше, але достеменно знав, кому вона належить. Луара і варто мені було подумки вимовити ім’я коханої дівчини, як сонливість миттю пішла.

Я глянув на своїх друзів. Алія, Ведмідь і Варлакс впевнено протистояли чарам Луари, а ось решта мирно спала, розвалившись у чудернацьких позах.

— Що коханці, скучили один за одним? — Скосивши поглядом, поглузував Ведмідь.

— Вгамуйся! — визвірилася на нього Алія. Магеса зараз дуже нервувала й навіть не намагалася це приховувати.

— Що вона творить? — Зло прошипіла Алія й подивилася на мене так, ніби я повинен був знати відповідь.

Незабаром звуки Флейти затихли й ми почули, як зі скрипом відмикається масивний зовнішній засув. Тільки-но Луара увійшла всередину, як Алія відразу на неї накинулася.

— Ти з глузду з’їхала, хочеш разом із нами?! Негайно йди звідси й тоді стражники приймуть усе за витівки гнорлів. Принаймні, якщо ми залишимося тут, ніхто розбиратися не буде!

— Тоді Тан помре! — Прокричала Луара. — Рада прийняла рішення провести обряд примирення,  лише для нього одного. Вони вважають, що Тан знає більше, ніж говорить і збираються в такий спосіб розв’язати йому язика. Це жахливо. Я вірю Тану. Вірю, що він розповів їм усе, а це означає, що його муки триватимуть місяці, а можливо, навіть роки. Йому не дадуть померти. Він, навіть не зможе знепритомніти, тільки чистий біль, — на очах Луари навернулися сльози, а в мене на душі, попри звістку про уготовану долю, стало тепло й радісно.

— Італ, він не визнає своєї помилки. За Тана не буде, кому заступитися. Моє слово, воно нічого не варте. Тому я знову порушила наказ, приспала варту і збираюся вивести вас звідси, а далі, тільки Сутінкова ущелина. Там нас не дістануть слухаючі.

— Ніхто нікуди не піде, усі залишаємося тут, — обломала здорованя Алія. Наше становище й так гірше не можна. До того ж ми підставимо Фелмора. Та й воїни біля дверей нікуди не поділися, тож ні за чим дурним голову забивати.

Насупившись, здоровань ображено забурчав, але з магесою сперечатися не став.

Несподівано, слух вловив відлуння мелодії, що ледве пробивалася крізь увесь цей бедлам. Щойно вона залунала, як мої повіки мимоволі почали закриватися. Я ніколи не чув її раніше, але достеменно знав, кому вона належить. Луара і варто мені було подумки вимовити ім’я коханої дівчини, як сонливість миттю пішла.

Я глянув на своїх друзів. Алія, Ведмідь і Варлакс впевнено протистояли чарам Луари, а ось решта мирно спала, розвалившись у чудернацьких позах.

— Що коханці, скучили один за одним? — Скосивши поглядом, поглузував Ведмідь.

— Вгамуйся! — визвірилася на нього Алія. Магеса зараз дуже нервувала й навіть не намагалася це приховувати.

— Що вона творить? — Зло прошипіла Алія й подивилася на мене так, ніби я повинен був знати відповідь.

Незабаром звуки Флейти затихли й ми почули, як зі скрипом відмикається масивний зовнішній засув.

— Тільки-но Луара увійшла всередину, як Алія відразу на неї накинулася.

— Ти з глузду з’їхала, хочеш разом із нами?! Негайно йди звідси й тоді стражники приймуть усе за витівки гнорлів. Принаймні, якщо ми залишимося тут, ніхто розбиратися не буде!

— Тоді Тан помре! — Прокричала Луара. — Рада прийняла рішення провести обряд примирення,  лише для нього одного. Вони вважають, що Тан знає більше, ніж говорить і збираються в такий спосіб розв’язати йому язика. Це жахливо. Я вірю Тану. Вірю, що він розповів їм усе, а це означає, що його муки триватимуть місяці, а можливо, навіть роки. Йому не дадуть померти. Він, навіть не зможе знепритомніти, тільки чистий біль, — на очах Луари навернулися сльози, а в мене на душі, попри звістку про уготовану долю, стало тепло й радісно.

— Італ, він не визнає своєї помилки. За Тана не буде, кому заступитися. Моє слово, воно нічого не варте. Тому я знову порушила наказ, приспала варту і збираюся вивести вас звідси, а далі, тільки Сутінкова ущелина. Там нас ніхто не дістане.

— Уся в батька і трохи в мене, — з теплотою та гордістю в голосі промовив Фелмор.

— Дядьку, у нас мало часу, скоро в столиці дізнаються про мою витівку й піднімуть тривогу. Італ, він не дурень і швидко зрозуміє, чиїх рук це справа.

— Нам потрібна наша броня та зброя, — промовила Алія.

— Луара на мить задумалася, нервово покусуючи губи, а потім знехотя погодилася, — добре, але для цього нам доведеться проникнути до кабінету Танзора. Воїнів біля входу до вежі я візьму на себе, але пам’ятайте — часу обмаль.

Опинившись на волі, ми одразу юркнули в невеликий провулок, що вів на сусідню вулицю, трохи пройшли ним, ще раз повторили маневр і тільки потім, попрямували в бік центральної площі. Штурм фортеці вже почався і було чутно, як повітря здригають вибухи смертоносних навичок, заглушаючи свист стріл. Перечекавши в тіні вузького провулка, поки загін, скоріш за все резерву, пробіжить повз нас, підійшли до краю площі, на якій не було нікого, крім десятка воїнів, що охороняли вхід до вежі.