– Привіт, – Адам всміхнувся моєму синові. – Як тебе звати?
– Сергійко.
– Твоя мама врятувала мені життя, Сергійку. Тепер я хочу їй віддячити, пригостити, а вона каже, що поспішає вести тебе додому. То, може, повечеряємо разом? В кафе неподалік?
– Добре! Мам, давай? – хлопчик смикнув мене за руку. – Ну мам!
– Гаразд, – поволі кивнула я, не в силах відмовити малому.
Дивитися на Адама поруч з Сергійком було боляче. Такі схожі… Але Адам не здогадується, що говорить з власним сином.
І не пам’ятає, що сам вимагав, аби я позбулась дитини.
___
Шість років тому Адам Зварич вигнав мене з дому.
Зараз, потрапивши в аварію, він втратив пам’ять. І, зустрівши мене в лікарні, знов намагається завоювати. Та я не можу дозволити Адамові дізнатися, що він – батько мого маленького сина…