3 (1)

Адам

Я не міг зрозуміти, як така розкішна жінка, як Рита, могла вийти заміж за цього… Тимофія. Щоразу, перехоплюючи мій погляд, він відступав на півкроку назад і зиркав на власну матір, а та, наче велетенський коршак, намагалась закрити його своєю могутньою спиною. Насправді Інна Єгорівна не була ані пишною, ані високою, але Тимофій, зіщулившись, наче зникав за нею.

Масштаб, бодай би його, особистості – ось що грало тут провідну роль.

Не те щоб колишня свекруха Рити була якоюсь видатною, але сина вона виховала настільки жалюгідного, що на того навіть дивитись неприємно.

Марго з Сергійком пакували речі. Свекруха і колишній їй не заважали, хоча було очевидно: єдина причина їх бодай відносної скромності – моя присутність тут, інакше робили б уже все, що прийде в голову.

Я сів на диван, закинув ногу на ногу, руки вклав на низьку спинку. Пальці правої руки перебирали шерсть маленького плюшевого кота. Хотілось зайняти якомога більше простору, аби цим двом стало некомфортно, захотілось піти.

– Отже, – Інна Єгорівна нарешті підштовхнула сина до кухні, рятуючи його від необхідності вести розмову, – ви – новий кавалер Риточки.

З кімнати долинуло гучне гмикання, і я підозрював, що так Марго реагує на «Риточку». Вони зі свекрухою точно не в тих стосунках, щоб переходити до зменшувально-пестливих форм.

– Я їй допомагаю, – відповів я сухо.  – Стільки і в таких формах, в яких вважаю за потрібне. Вдячний пацієнт.

– Ну так, звісно, – Інна Єгорівна присіла на краєчок дивану. Вона намагалась триматись рівно, розправила плечі і гордовито позирала на мене, ніби очікувала, що ще я скажу, коментуючи її присутність. Я тримав язик за зубами – коментувати тут було нічого.

Жінка викликала у мене суцільну огиду.

– Знаєте, – почала вона, – в мої часи довкола не було стільки благородних чоловіків.

– М? – я запитально вигнув брови.

– Часто говорили про «причеп»… я ж свого сина сама виховала, батько Тимофійчика загинув. І не абиде! Пожежником був, захищав людей…

– Шкода його, – сухо, хоч і щиро відказав я.

Здається, остання достойна людина в цій сімейці.

– І попри все, я довго слухала і про себе, і про сина всіляку гидоту. А тут, – Інна Єгорівна подарувала Маргариті максимально несхвальний погляд, – ніби нічого й не сталось, вже другий поспіль чоловік захищає жінку і цілком чужу дитину.

– Я б сказав, що чужих дітей не буває, але якби ви знали про цей принцип, то вже давно б навчили йому свого сина, – отруйно всміхнувся я. – Утримайтесь від роздачі непроханих порад, Інно Єгорівно, справді. В них нема жодної потреби.

Вона мало зубами не клацнула від невдоволення, але мій важкий погляд, напевне, виявився красномовнішим за будь-які слова.

– Чужих не буває, але рідному батькові хлопчик, вочевидь, не потрібен, – буркнула Інна Єгорівна, – щоб його на інших чоловіків вішати тепер…

І не соромно ж цій старій паскуді говорити таке про дитину!

– Послухайте, шановна, – процідив я, нахиляючись до неї ближче. – Якщо ви гадаєте, ніби Маргарита не в курсі того, що ви змія, то, я підозрюю, вона добре про це знає. Та вже й я, гм, ознайомлений з цим видатним фактом. Необов’язково продовжувати зціджувати отруту, це не дуже працює. Якщо рідний батько не хоче брати участь у вихованні дитини, то він останній бовдур. А ви краще не надто розкатуйте губу на цю квартиру, бо я підключу до справи власних адвокатів, і вони розберуться. Може, ще виявиться, що ваш синочка на вас щось зайве записав, поки був у шлюбі, і насправді повинен поділити це навпіл з Маргаритою.

– Гроші в цьому житті вирішують не все. Закон і справедливість!..

– Абсолютно точно не на вашому боці. І за зламані двері та проникнення на територію, за спробу поставити матір з дитиною в небезпечне становище теж прилетить, як не з боку закону, то з мого. Я подбаю про те, щоб максимально відновити справедливість, можете не хвилюватися.

Я підвівся, і в сину мені полетіло:

– Невже звичайні вдячні пацієнти аж так впираються за своїх лікарок? Чи просто у вас настільки багато сил та ресурсів, що ви можете роздавати «вчинки» направо і наліво, ні про що не дбаючи?

Думає мене цим зачепити? Ну-ну.

– Інно Єгорівно, від того, що здоровий дає ліки хворому, ліки не перестають бути цінними. Робіть теж добрі справи, можна почати з якихось простеньких, гарантую, на душі полегшає. А злість свою краще спрямувати у інше русло. Наприклад, у виховання синочка, що визирає з кухні уже хвилин п’ять, а все не може наважитись і слова сказати.

З цими словами я нарешті підійшов до Маргарити.

– Все готово? – спитав впівголоса.

Вона кивнула. Жінка виглядала дуже напруженою, але я міг її зрозуміти. Мені пощастило народитися в нормальній родині, але моя матір теж була б не надто щасливою, якби при мені-малому мусила влаштовувати подібні розбірки з родичами.

– Тоді ходімо, – я підібрав сумки. – Я не дам тебе образити, Рито.

Вона відвернулась, і я був готовий заприсягтися, що Марго хотіла сказати мені про щось, але чомусь так і проковтнула ці слова.