10 (3)

***

Ми все-таки спізнилися, хоч і лише на п’ять хвилин з виділеної години. Я спеціально відклала власну роботу, попросила колегу затриматися на зміні трошки, аби бути поруч і почути, що саме Аверін скаже Адамові.

Буде краще, якщо я зможу йому пояснити… І простежити за лікуванням. Небезпека ввижалась уже на кожному кроці, і хоча Дмитро – остання людина, яка шкодитиме своєму пацієнту навмисне, контроль теж буде не зайвим.

Що ж, я стаю параноїком.

На щастя, Аверін не сперечався і не виставляв мене за двері.

– Навіть не скажеш, аби я гуляла геть вальсом? – пожартувала я, займаючи вільний стілець в кабінеті, і поклала перед ним теку зі свіжими аналізами.

– Не скажу, якщо пацієнт не проти твоєї присутності, то чом би й ні.

– Ніхто не любить лікувати медиків. Або тих, з ким прийшли медики.

– Я не мислю стереотипами, – всміхнувся Дмитро. – Так, Адаме, спочатку перевіримо спину, а потім подивимось усе інше.

…Спина була в порядку. Про головний біль Адам явно поривався змовчати, але я не дала йому такої можливості, розповіла про симптоми, які бачила на власні очі.

– От і чому не розповісти про це все самостійно? – Аверін виразно глянув на пацієнта. – Це безвідповідально, Адаме.

– Я просто не люблю скаржитися.

– А лікар повинен зчитати анамнез з неба і так само призначити вам ліки? Це абсолютно дурнувате ставлення до свого здоров’я!

– Рита вже читала мені сьогодні зранку лекцію на цю тему, – Зварич зітхнув. – Та я ж в порядку. Хіба ні?

Дмитро зітхнув.

– Я уважно перевірив систему. Професор Легський явно не надто детально вів вашу карту пацієнта. Він не подбав про те, щоб там були усі деталі лікування. Вніс лише кілька препаратів, а потім доволі різко скасував їх. Розказуйте, що й коли пили, детально.

…На новині про крапельниці незрозумілого походження Дмитро спохмурнів, але все ще намагався виглядати спокійним. Остаточно маску професійного, спокійного лікаря розбили аналізи. Чоловік стиснув губи так міцно, що вони перетворилися в одну тонку нитку.

– Щось не так? – Адам явно помітив, як змінився в обличчі Дмитро. – Мені стає не по собі, коли лікар, що дивиться в мої папірці, стає аж блідо-зеленим.

– Не так, – Аверін відклав результати аналізів. – Я не хочу нагнітати, Адаме, але тепер нам терміново треба коригувати схему лікування. Враховуючи клінічну картину…

– Наскільки все погано, Дмитре? – спитала я. – Адам не медик, він не зрозуміє, якщо ти зараз кидатимешся в нього термінами.

– Високий ризик тромбоутворення, – прокоментував він похмуро. – Крім того, враховуючи головні болі, я б поставив на те, що все це може закінчитися крововиливом в мозок.

Я вилаялась. Навіть Зварич зрозумів, що це небезпечно, бо його погляд заметався кімнатою і зрештою спинився на мені.

– Я так розумію, це все дуже і дуже погано, – зітхнув він.

– Хорошого точно мало, – Дмитро зітхнув. – Зараз проведемо додаткове обстеження. Ходімо, Адаме, доведеться затриматися.

– Але…

– Ми маємо все з’ясувати, призначити коригуючу терапію, якщо в ній є необхідність. І більше жодних, чуєте, жодних препаратів без узгодження зі мною. Я б з задоволенням поспілкувався з професором Легським особисто.

– Не впевнений, що зараз взагалі дуже хочу до нього звертатися.

– Може, це й на краще. Рито, – Дмитро перевів погляд на мене, – обстеження затягнеться, і я, звісно, повідомлю, коли будуть перші результати…

– Але краще б в цей час не крутитися під ногами і зайнятися власними справами, – закінчила за нього я. – Зрозуміла, вимітаюсь.

Ходити з Адамом по всіх кабінетах я справді не могла, це виглядало б щонайменше дивно. Я сказала Адамові, що буду або в ординаторській, або в себе в кабінеті, якщо нікуди не викличуть, і рушила шукати Злату, мою змінницю.

– Лишила тобі все на столі, – повідомила вона, щойно я заглянула до кабінету. – Але все спокійно, нічна пройшла – тьху-тьху-тьху.

– Аби щоразу так було, – погодилась я. – Зрозуміла, подивлюсь. Гарного дня!

Злата лише всміхнулась у відповідь.

…В ординаторській виявилось майже порожньо. Тільки на дивані сиділа жінка, спиною до мене. Якби обличчям, я б встигла вистрибнути з приміщення до того, як вона підвелась і озирнулась, але, на жаль, ні. Вона встигла підвестися і поглянути мені в очі, перш ніж я зреагувала.

– Привіт, – холодно всміхнулась мені Ольга. – Поговоримо?