5 (3)

Я ледь дотягнувся рукою до темного напису на шкірі, провів по ньому, ніби намагаючись стерти, але, звісно, чорнило надійно в’їлося в тіло і нікуди не зникало, скільки його не три.

Кого я так кохав, що дозволив залишити цей розпис на спині, і як, в дідька, так вийшло, що замість тієї жінки поруч зі мною була Ольга, а я не відчував до неї нічогісінько? Тут же не в пам’яті проблема, почуття так просто не зітреш.

Я заскреготів зубами. Іноді мені понад усе хотілось пригадати забуте минуле, нарешті підняти в голові всі ті образи, які підступна пам’ять так старанно приховувала, намагалась затерти. Іноді навпаки, навіть не думати про минуле, викреслити його з власного життя, як і не було.

Не те щоб мені доводилось обирати. Лікар стверджував, що пам’ять повернеться, якщо слідувати його методиці, але марно. В голові вітер свище.

Я відсмикнув руку від татуйовання і швидко натягнув на себе сорочку. Не варто зациклюватись на минулому, на мене вже чекає Маргарита.

Коли я спустився, вона вже привела малого на кухню і готувала сніданок.

– Нічого, що я тут трошки хазяйную? – спитала жінка. – Сергійко хотів їсти.

Я замилувався її вмілими рухами, тим, як вона легко перевертала млинці на сковорідці. Зорієнтувалася ж! А я на цій кухні, як баран, без працівниці нічого нормально не приготую собі, хіба що розігріти можу.

– Хазяйнуй, скільки заманеться. Я приймаю плату млинцями, – всміхнувся я. – Сергійку, твоя улюблена начинка яка?

– Апельсинова! – миттю сказав хлопчик. – І си-и-и-ир!

– О, дай п’ять, – зрадів я, – теж люблю з сиром. І з апельсинами. Здається, колись я частенько їх їв…

– Тобі теж готувала їх мама? – спитав Сергійко, зацікавлено глипаючи на мене.

– Та… Ні. Моя мама не надто вміла кулінарка, – похитав головою я. – Мені їх… Слухай, Сергійку, а я не пам’ятаю, хто мені їх готував.

– Хіба так буває?

– Так. Я потрапив в аварію і тепер не пам’ятаю останні років вісім свого життя, – пояснив я хлопчику. – Це називається амнезія.

– А це лікується? Мама – лікарка, вона може допомогти?

– Не знаю, але я переконаний, що млинець з улюбленою начинкою здатен трохи на мене вплинути. А тут аж цілих два види, – я гмикнув. Це ж треба, щоб так збіглось! – А що ти ще любиш їсти, Сергійку?

Гучно дзвякнула тарілка. Марго міцніше вхопилась за кухонну лопатку і вибачливо зиркнула на мене.

– Не втримала в руках, – промурмотіла ніяково вона. – Вибач, постараюсь тобі тут нічого більше не розбити. А то щось у мене сьогодні з координацією біда.

– Допомогти? – я підвівся. – О, в тебе тут трохи тіста пролилось, я зараз…

Ми водночас потягнулися до ганчірки, і пальці зіткнулися в повітрі. Мене наче струмом вдарило. Марго відступила на півкроку, а я ледь стримався, щоб не притягнути її до себе ривком. Я ніби вже робив це… коли?

Рита казала, що ми не були знайомі раніше, але що, як вона каже неправду? Данило якось пригадував, що не в завжди в минулому я робив правильний вибір і чинив, як слід. Що, як я образив Маргариту, і вона просто не хоче пригадувати минуле, тому і тримається зараз на відстані? Може таке бути?

Не хотілось в це вірити.

Я повернувся за стіл, відпускаючи Маргариту. Вона, зніяковівши, відвернулась і мовчки витирала пляму.

– Сергійку, – спробував я повернути колишню спокійну розмову, – ти так і не розказав, яка ж страва твоя улюблена? Окрім млинців?

– Люблю борщ! А ти?

– Не дуже, – поморщився я. – Сметана в ньому – це жах.

– А мама не готує зі сметаною. І робить до нього смачний хлібчик, – малий облизнувся. – Па… Папушки?..

– Пампушки, сонце, – виправила його Рита і поцілувала в маківку, відволікшись від сковорідки. – Борщ з пампушками. Сметану Сергійко теж терпіти не може.

– В моєму оточенні визнають тільки такий. Хотів би я спробувати той особливий борщ з пампушками, може мені б теж було до смаку…

Маргарита вперто ховала обличчя, і я чомусь не сумнівався, що вона густо зашарілась.

– Не сьогодні, але, може, колись потім, – неохоче пообіцяла жінка. – Все, зараз можна буде найперші млинці брати. Їжте краще, а не балакайте.

Відмовитися від смакоти було неможливо. Я наколов на виделку перший шматок млинця і мало не застогнав від задоволення. Неймовірний запах.

– Рито, ти шикарно готуєш.

– Я все роблю шикарно, і млинці, і анестезії, – пожартувала вона.

В голові запаморочилось. Я вже чув цю фразу. В голові пролунав дзвінкий жіночий голос. Пригадались тонкі пальці, що стискали катетер. Вона збиралась комусь ставити крапельницю, здається…

– Адаме, все гаразд? – Марго стривожено вгляділась в мої риси. – Ти зблід?

– Так, все добре, – збрехав я. Спогад втік, мов пісок крізь пальці. Ні, я точно не можу відпускати від себе далеко цю жінку, вона – ключ від мого минулого. Данило правий. – Слухай, Рито… маю для тебе одну пропозицію, тільки пообіцяй, що одразу не відмовишся.